Ярмарок нічних жахіть (збірник). Стівен Кінг

голос. – Якщо ви бажаєте повідомити про якусь надзвичайну ситуацію, натисніть Один. Якщо ви бажаєте повідомити про якісь несприятливі дорожні обставини, натисніть Два. Якщо ви бажаєте повідомити про якогось автомобіліста в скрутному становищі…

      – Рейч? Рейчі? Де мамуня, де та…

      – Шшш! – суворо обірвала його Рейчел і натиснула Один. Важко це було. Рука в неї дрижала, а очі туманилися. Вона зрозуміла, що плаче. Коли вона почала плакати? Цього вона не пам’ятала.

      – Алло, це дев’ять-один-один, – озвалася якась жінка.

      – Ви справжня чи це знову запис? – спитала Рейчел.

      – Я справжня, – відповіла жінка з деяким гумором у голосі. – Маєте якусь надзвичайну ситуацію?

      – Так. Якась погана машина з’їла нашу маму і нашого тата. Це на…

      – Стій, не забігай наперед, – порадила жінка. Голос у неї звучав ще веселіше, ніж до того. – Скільки тобі років, дитинко?

      – Мені шість, майже сім. Мене звуть Рейчел Енн Луссіер, і ця машина, погана машина…

      – Слухай-но, Рейчел Енн чи хто ти там є, я можу відстежити цей дзвінок. Ти це знаєш? Можу закластися, що ні. А тепер просто вимикайся, тоді я не пошлю полісмена до тебе додому, щоб нашльопав тобі…

      – Вони мертві, дурна ви телефоністко! – закричала Рейчел у слухавку, і на тому забороненому слові Блейкі знову почав плакати.

      Якусь мить жінка з 911 не казала нічого. А потім голосом аж ніяк не веселим:

      – Де ти, Рейчел Енн?

      – У цьому порожньому ресторані. У тому, що з помаранчевими барилами.

      Блейкі сів, сховавши обличчя собі між колінок і накривши руками голову. Це вразило Рейчел так боляче, як ніколи раніше. Це вразило її в самісіньке серце.

      – Це недостатня інформація, – сказала жінка з 911. – Ти можеш бодай трохи деталізувати, Рейчел Енн?

      Рейч не знала, що означає «деталізувати», але знала, що вона бачить: шина заднього колеса універсала, найближча до них, потроху танула. Якийсь мацак, виглядом схожий на рідку гуму, повільно рухався по асфальту до Блейкі.

      – Я мушу йти, – сказала Рейчел. – Нам треба забратися від цієї поганої машини.

      Вона підвела Блейка на рівні й, дивлячись на танучу шину, відтягнула його ще трохи назад. Гумовий мацак почав вертатися туди, звідки почав («Тому що воно розуміє, що ми недосяжні», – подумала дівчинка), і колесо знову стало схожим на колесо, але для Рейчел цього було недостатньо. Вона продовжувала тягнути Блейка проїздом у бік автомагістралі.

      – Куди ми йдемо, Рейчі?

      («Я не знаю»).

      – Подалі від цієї машини.

      – Я хочу свої трансформери.

      – Не зараз, пізніше.

      Так само міцно тримаючи Блейкі, вона не переставала задкувати – в бік автостради, туди, де вряди-годи зі швидкістю сімдесят і вісімдесят миль на годину шугали машини.

      Ніщо не є таким пронизливим, як дитячий крик; це один із найефективніших природних механізмів виживання. Сон Піта Сіммонса вже стоншився не більш як до дрімоти, тож, коли Рейчел закричала на пані 911, він це почув і врешті прокинувся цілком.

      Він