Ярмарок нічних жахіть (збірник). Стівен Кінг

що ’оно?

      «Їхні кістки», – подумала Рейчел. Вона мала тільки шість рочків, і її не брали в кіно на фільми категорії «PG-13», не дозволяли дивитися їх і по телевізору (не кажучи вже про категорію «R», її матір казала, що ці можна окреслити одним словом: «Паскудство»[48]), але вона розуміла, що то ламаються батьківські кості.

      Ця машина ніяка не машина. Це якийсь монстр.

      – Де мамуня з татом? – запитав Блейкі, обернувши свої великі очі – які стали тепер ще більшими через сльози – до неї. – Де мамуня з татом, Рейчі?

      «Він говорить так, ніби йому знову два роки», – подумала Рейчел і, мабуть, уперше у своєму житті відчула до свого маленького братика дещо інше, ніж роздратування (чи правдиву ненависть, коли він особливо бісив її своєю поведінкою). Вона не думала, що це нове почуття є любов’ю. Вона подумала, що це є чимось навіть більшим. Її мама не мала можливості сказати в кінці бодай чогось, але якби їй вистачило часу, Рейчел знала, що вона сказала б: «Подбай про Блейкі».

      Він борсався у своєму крісельці. Він умів розчіплювати шлейки, але зараз у нападі паніки зовсім забув.

      Рейчел розстібнула свій ремінь безпеки, зісковзнула з дитячого сидіння і спробувала зробити це за нього. Одна з його розмаханих рук зустрілася з її щокою, зацідивши дзвінкого ляпаса. За нормальних обставин це відгукнулося б йому жорстким стусаном у плече (а Рейчел перебуванням у її кімнаті, де вона сиділа б, утупившись очима в стіну, і закипала від безтямної люті), але зараз вона тільки вхопила і притримала його руку.

      – Припини! Дай мені тобі допомогти! Я зможу витягти тебе, але не тоді, коли ти таке виробляєш!

      Він припинив борсатися, але не перестав плакати.

      – Де тато? Де мамуня? Я хочу до мамуні!

      «Я теж хочу, сраченя», – подумала Рейчел і розчепила шлейки дитячого крісла.

      – Зараз ми виліземо і підемо…

      Куди? Куди вони підуть? Побіжать до того ресторану? Він закритий, саме тому тут стояли оті помаранчеві барила. Саме тому перед автозаправною станцією поряд із ним нема тепер бензоколонок, а на порожній парковці пробивається лабузиння.

      – Ми підемо звідси геть, – закінчила вона.

      Вона вилізла з машини й обійшла її до боку Блейка. Відчинила його двері, але він тільки дивився на неї, очі бриніли слізьми.

      – Я не можу вилізти, Рейчі. Я впаду.

      «Не будь таким малям-боягузком», – мало не промовила вона, але втрималася. Не на часі це було зараз. Він уже достатньо заморочений.

      – Зісковзуй. Я тебе впіймаю.

      Він зісковзнув, і вона його дійсно впіймала, але Блейк був важчим, аніж на вигляд, і вони обоє повалилися навзнак. Рейчел від цього перепало найгірше, бо вона опинилася під братом, але й Блейкі вдарився головою і подряпав руку, тож почав голосно лементувати – цього разу через біль, а не переляк.

      – Припини, – наказала Рейчел і виплуталася з-під нього. – Чоловічі ж штани носиш, Блейкі.

      – Г-га?

      Рейчел не відповіла. Вона дивилася

48

«PG-13» – «з 13 років і тільки в супроводі батьків»; «R» – фільми обмеженого доступу, на які молодь до 17 років пускають тільки в супроводі батьків або когось дорослого.