Ярмарок нічних жахіть (збірник). Стівен Кінг

згадалося, – …ДіДі. Як там твоя торба з вівсом, утрусилася?

      Він погладив їй морду, а потім вирушив назад проїздом – перевірити два інші автомобілі. Побачив, що якийсь інцидент тут таки був трапився, хоча й вельми дрібний. Універсал збив кілька помаранчевих барил, що блокували шлях до відпочинкової зони.

      Карла опустила своє вікно – недоступна дія для дітей позаду завдяки функції блокування.

      – Ніде її не видно?

      – Ні.

      – Не видно ніде нікого?

      – Карло, дозволь ме…

      Він побачив мобільні телефони й обручку, що лежали перед напівпрочиненими дверима універсала.

      – Що? – видовжила Карла шию, аби і собі роздивитися.

      – Одну секунду.

      Думка сказати їй, щоб замкнула двері, майнула йому в голові, але Джонні її відкинув. Заради Бога, вони ж на шосе I-95, і серед білого дня. Кожні двадцять-тридцять секунд повз них проїжджають машини, подеколи поспіль дві чи й три на своїх смугах.

      Він нахилився і підібрав телефони, кожний в окремій руці. Обернувся до Карли, тож і не помітив, що двері машини розчахуються ширше, наче чийсь рот.

      – Карло, мені здається, на цьому кров, – простягнув він їй тріснутий телефон Даґа Клейтона.

      – Ма, – спитала Рейчел, – хто там, у тій брудній машині? Дверці відчиняються.

      – Вертайся, – промовила Карла. Рот у неї раптом виявився сухим, як порох. Вона хотіла це прокричати, але здавалося, ніби в неї на грудях якийсь камінь. Невидимий, але дуже великий. – У тій машині хтось є!

      Замість вертатися Джонні відвернувся і нахилився, щоб зазирнути до тієї машини. Двері різко вихнулися, зачиняючись, і вдарили його по голові. Пролунав жахливий грюк. Раптом той камінь із грудей Карли пропав. Вона хапнула повітря й викрикнула ім’я свого чоловіка.

      – Що трапилося з татом? – заплакала Рейчел. Голос у неї був високим і тоненьким, наче стеблиночка. – Що трапилося з татом?

      – Татуню! – зарепетував Блейк. Він був якраз вивчав своїх нових трансформерів і тепер дико озирався навкруги, шукаючи, де може бути означений батько.

      Карла не думала. Тіло її чоловіка лишалося на виду, але його голова перебувала в цьому брудному універсалі. Тим не менш він був ще живим; метлялися його руки й ноги. Вона вискочила з «Експідішена», сама не пам’ятаючи, як відчинила двері. Здавалося, її тіло діє на власний розсуд, її приголомшений розум просто їде в ньому попутником.

      – Мамуню, ні! – закричала Рейчел.

      – Мамуню, НІ! – Блейк гадки не мав, що відбувається, але розумів: щось погане. Він почав плакати і борсатися в павутинні шлейок свого крісла.

      Карла обхопила Джонні за талію і потягнула зі скаженою суперсилою адреналіну. Двері універсала частково прочинилися, і через поріг невеличким водоспадом ринула кров. На одну жахливу мить вона побачила голову свого чоловіка – дико перекошена набік, вона лежала на брудному сидінні цієї машини. Хоча він усе ще тремтів у її руках, вона зрозуміла (у тому блискавичному спалаху осяяння, які, бува, трапляються навіть