Щиголь. Донна Тартт

свого перебування на цій мапі? Тут чи там? Може, все-таки тут?

      – Я не пам’ятаю.

      Я повторював і повторював цю фразу. Почасти тому, що й справді нічого не пам’ятав, почасти тому, що був наляканий і зацікавлений у тому, щоб мій допит якнайскоріше закінчився, але також через атмосферу неспокою й очевидного нетерпіння, що запанувала у вітальні: інші дорослі, схоже, мовчки погодилися, що я не знаю нічого й мені пора дати спокій.

      І несподівано, перш ніж я це зрозумів, усе закінчилося.

      – Тео, – сказав Рей, підвівшись на ноги й поклавши свою м’ясисту руку мені на плече. – Я хочу подякувати тобі, друже, за те, що ти погодився допомогти нам.

      – Та пусте, – сказав я, приголомшений тим, як раптово все закінчилося.

      – Я знаю, як тобі було важко. Ніхто не захотів би вдруге пережити те, що ти пережив. Це так, – він показав руками рамку, – ніби ми збираємо докупи шматочки картини-пазла, намагаючись зрозуміти, що там відбулося, і, можливо, ти маєш кілька частинок із цього пазла, яких більше ніхто не має. Ти справді дуже нам допоміг, дозволивши поговорити з тобою.

      – Якщо ти пригадаєш щось іще, – сказав Морріс, нахилившись, щоб подати мені свою візитівку (яку місіс Барбур швидко перехопила й поклала до своєї сумочки), – ти нам зателефонуєш? Ви йому нагадаєте, міс, – сказав він, звертаючись до місіс Барбур, – щоб він нам зателефонував, коли він щось пригадає? Офісний номер телефону записаний на візитівці, але – він дістав із кишені авторучку, – якщо ви не заперечуєте, поверніть мені її на мить, будь ласка.

      Без жодного слова місіс Барбур відкрила сумочку й подала йому його візитівку.

      – Дякую. – Він клацнув авторучкою й записав номер на її звороті. – Тут ви маєте номер моєї мобілки. Ви завжди можете залишити послання в моєму офісі, але якщо не додзвонитеся туди, телефонуйте мені на мобільний, гаразд?

      Коли всі посунули до виходу, місіс Свонсон підпливла до мене й приязно обняла мене за плечі.

      – Привіт, – сказала вона таким тоном, ніби була моїм найближчим другом. – Як твої справи?

      Я відвернувся й скривив гримасу – більш-менш о’кей.

      Вона погладила мені руку, наче я був її улюбленим котом.

      – От і гаразд. Я знаю, тобі було нелегко. Ти не хотів би зайти до мого кабінету на кілька хвилин?

      Я з тривогою озирнувся на психіатра Дейва, який стовбичив на задньому плані, а за ним стояв Енріке, упершись руками в боки, з очікувальною напівусмішкою на обличчі.

      – Пробачте мені, будь ласка, – сказав я з розпачем у голосі, – я хочу повернутися на уроки.

      Вона схопила мене за руку і – я помітив – скинула поглядом на Дейва й Енріке.

      – Звичайно, повертайся, – сказала вона. – Який тепер у вас урок? Я тебе проведу.

ІХ

      Був урок англійської – останній того дня. Ми вивчали поезію Волта Вітмена.

      Юпітер з’явиться, зажди лиш трохи, настане інша ніч, Плеяди з’являться,

      Вони безсмертні всі, ці зорі: і срібні, і золоті, – вони засяють знов…[23]

      Байдужі

23

Із вірша «На березі морському уночі», переклад Михайла Малаша.