Щиголь. Донна Тартт

що вони примчать до мене з криками співчуття, а проте було б приємно, якби вони здивували мене бодай невеличким, хоч і не характерним для них жестом приязні.)

      Насправді поштівку написала Дороті («Боб», вочевидь її рукою, був утиснутий поруч із її власним підписом, уже коли лист був написаний). Цікаво, що конверт мав такий вигляд, ніби його тримали над парою і витягли з нього листа – місіс Барбур? соціальні служби? – хоч сам лист був незаперечно написаний Дороті, її твердим і нерівним європейським почерком, який ми бачили раз на рік на поштівках, надісланих нам на Різдво, почерк – як одного разу прокоментував мій батько, – яким можна було б написати рекламне меню в «Ла Ґулю» з переліком рибних страв дня. На поштівці був зображений обвислий тюльпан, а внизу – надрукований афоризм: «Ніщо у світі не має кінця».

      Дороті, з тих небагатьох спогадів, які я зберіг про неї, не належала до людей, які марнують слова, і ця листівка не була винятком. Після короткого теплого вступу – оплакуємо трагічну втрату, думаємо про тебе в цей трагічний час – вона запропонувала послати мені автобусний квиток до Вудбрайра, штат Мериленд, водночас згадавши про те, що з огляду на стан здоров’я вони з дідусем Декером навряд чи зможуть «задовольнити всі вимоги» щодо мого утримання.

      – Вимоги? – запитав Енді. – Вона пише так, ніби ти просиш у неї десять мільйонів новенькими купюрами.

      Я промовчав. Дивно, але найбільше мене стривожив малюнок на листівці. Він був схожий на ті, які ми бачимо на вертушках в аптеці, нічого незвичайного в них нема, а проте фотографія зів’ялої квітки – незалежно від того, наскільки майстерно вона виконана, – не здавалася такою, яку можна послати людині, в якої щойно померла мати.

      – А я ж думав, вона дуже хвора. Чому тоді саме вона написала цього листа?

      – Запитай мене про щось легше.

      Я й сам здивувався, що рідний дід не визнав за потрібне написати мені бодай рядок і навіть не потурбувався поставити свій підпис під листівкою.

      – Можливо, – похмуро сказав Енді, – твій дід занедужав на хворобу Альцгеймера, і вона тримає його ув’язненим у власному домі. Щоб їй дісталися його гроші. Таке часто буває з молодшими дружинами, щоб ти знав.

      – Я не думаю, що він має багато грошей.

      – Може, й ні, – сказав Енді, навмисне голосно прокашлявшись. – Але прагненням до влади також не слід нехтувати. «Виживає сильніший». Можливо, вона не хоче, щоб тебе включили до спадкоємців.

      – Друже, – сказав батько Енді, несподівано визирнувши з-за «Financial Times». – Мені здається, ваша розмова стала не вельми продуктивною.

      – Чесно кажучи, я не розумію, чому Тео не може залишитися в нас, – сказав Енді, озвучивши мою власну думку. – Я втішаюся його товариством, а в моїй кімнаті вистачає місця.

      – Ми всі хотіли б, аби він із нами жив, – сказав містер Барбур зі щирістю не такою повною й переконливою, як мені хотілося б. – Але що подумає його родина? Наскільки мені відомо, викрадення дітей досі вважається злочином.

      – Мені