Щиголь. Донна Тартт

в будь-якій театральній виставі.

      – «На півдні Тихого океану», – не замислюючись, відповів містер Барбур.

      – А крім «На півдні Тихого океану»?

      – Я залишаюся при своїй думці.

      – Я сумніваюся, що ти й мати навіть бачили «На півдні Тихого океану».

      – Заради Бога, Енді.

      – Навіть якщо ви його там бачили. Один приклад не підтверджує твою думку.

      – Я припиняю цю абсурдну розмову. Ходімо, Тео.

VII

      Після цього я доклав усіх зусиль, щоб стати ідеальним гостем: застеляв своє ліжко; ніколи не забував сказати «дякую» та «будь ласка» і робив усе, що хотіла б моя мати, аби я робив. На жаль, Барбури були не тією родиною, якій можна догодити, посидівши з малюками або помивши посуд. Крім жінки, яка приходила доглядати рослини, – невдячна праця, бо в помешканні було так мало світла, що рослини здебільшого помирали, – і помічниці місіс Барбур, головна робота якої, здавалося, була наводити порядок у шафах і переставляти колекції порцелянового посуду, вони мали неподалік від себе ще вісьмох людей, які працювали на них. (Коли я запитав у місіс Барбур, де стоїть пральна машина, вона подивилася на мене так, ніби я просив лугу та жиру, щоб зварити мило.)

      Та хоч від мене нічого й не вимагалося, проте щоб злитися з їхньою відполірованою і складною родиною, я мав постійно перебувати в стані неймовірного напруження й докладати неймовірних зусиль. Я розпачливо хотів розчинитися в обставі – невидимо ковзати між предметами в китайському стилі, як риба між коралових рифів, – а проте, здавалося, я приваблював небажану увагу до себе сотні разів на день: потребою запитувати про кожну дрібничку – від мокрої ганчірки до лейкопластиру та стругачки для олівців; позаяк ключа в мене не було, я щоразу мусив дзвонити, коли виходив або заходив; навіть моїми спробами застеляти вранці власне ліжко, що були спричинені добрими намірами (ліпше дозволити це робити Іренці або Есперанці, пояснила мені місіс Барбур, адже вони звикли до такої роботи й набагато краще заправляють покривало на кутках). Одного разу, надто сильно розчахнувши двері, я зламав декоративний флерон на стародавній вішалці; двічі помилково вмикав сигналізацію; однієї ночі навіть заблукав до спальні містера й місіс Барбурів, шукаючи туалет.

      На моє щастя, батьки Енді бували вдома так рідко, що моя присутність не завдавала їм великого клопоту. Якщо місіс Барбур не приймала гостей, вона була відсутня в квартирі від одинадцятої ранку – забігаючи додому на дві години перед обідом, щоб випити джину з лаймом і, як вона висловлювалася, «сполоснутись», – а потім поверталася додому, коли ми вже спали. Щодо містера Барбура, то я бачив його навіть рідше, у вихідні і ще тоді, коли він сидів після роботи, тримаючи в руці обгорнуту серветкою склянку з газованою водою, чекаючи, коли місіс Барбур перевдягнеться для їхнього вечірнього виходу у світ.

      Але моєю найбільшою проблемою були молодший брат і молодша сестра Енді. Хоч Платт, на щастя, був відсутній, тероризуючи менших дітей у Ґротоні, проте Кітсі й наймолодший із братів Тодді, якому було лише сім років, вочевидь мене ненавиділи, бо я претендував на ту невеличку увагу, яку вони мали