Щиголь. Донна Тартт

зали були там позначені номерами, а не назвами, галерея 19А і галерея 19В, лабіринти з літер і цифр до числа 27.

      – Де ти був, коли пролунав перший вибух? – запитав Рей, показуючи пальцем. – Тут чи тут?

      – Не знаю.

      – Подумай.

      – Не знаю, – повторив я майже істеричним тоном.

      У діаграмі зал було щось плутане, комп’ютерне, схоже на кадри з відеогри або реконструкцію Гітлерового бункера, яку я бачив на історичному каналі. Насправді це не мало для мене ніякого сенсу й не зображувало той простір, яким я його пам’ятав.

      Він показав на інше місце.

      – А як щодо цього квадрата? Це виставковий стенд із картинами. Я знаю, всі ці зали дуже схожі, але, може, ти пригадаєш, де ти був відносно того стенда?

      Я окинув діаграму безнадійним поглядом і нічого не відповів. (Вона здавалася мені такою незнайомою ще й тому, що вони показували те місце, де було знайдено тіло моєї матері, – тобто за кілька кімнат звідти, де я був, коли вибухнула бомба, – хоч я це зрозумів значно пізніше.)

      – Отже, ти не бачив нікого, коли виходив із музею, – підбадьорливо сказав Морріс, повторюючи те, що я їм уже сказав.

      Я похитав головою.

      – Тобі не запам’яталося нічого особливого, так?

      – Нічого, лише засипані уламками тіла людей. Обладнання, повсюди розкидане.

      – Ніхто не заходив туди, де стався вибух, і не виходив звідти?

      – Я не бачив нікого, – вперто повторив я.

      Ми про це вже говорили.

      – Отже, ти не бачив ані пожежників, ані працівників рятувальних команд?

      – Ні, не бачив.

      – Отже, ми можемо припустити, що їм було наказано покинути будівлю, коли ти там проходив. Тож ми говоримо про часовий відтинок, який тривав від сорока хвилин до півтори години після першого вибуху. Це правильне припущення?

      Я невпевнено стенув плечима.

      – Це «так» чи «ні»?

      – Я не знаю, – сказав я, дивлячись у підлогу.

      – Чого ти не знаєш?

      – Я не знаю, – знову повторив я, і мовчанка, яка по цьому запала, була такою тривалою й ніяковою, що мені захотілося плакати.

      – Ти чув другий вибух?

      – Пробачте, що втручаюся, – сказав містер Бімен, – це справді необхідно?

      Рей, який здійснював допит, обернувся до нього.

      – Перепрошую?

      – Я не переконаний, чи є сенс примушувати його знову все це переживати.

      Підкреслено нейтральним тоном Морріс сказав:

      – Ми досліджуємо місце злочину. Це наша робота – з’ясувати, що там відбулося.

      – Це так, але ж у вас мають бути й інші способи з’ясувати такі рутинні речі. Я думаю, там були всі можливі види камер спостереження.

      – Звісно, були, – сказав Рей досить різко. – Проте камери нічого не бачать крізь пилюку й дим. Або коли вибух розвертає їх об’єктивом у стелю. Отже, – сказав він, зітхнувши й відхиляючись назад на стільці. – Ти згадав про дим. Ти відчув його запах чи бачив його?

      Я кивнув головою.

      – Так бачив чи відчув?

      – І те, й те.

      – З якого напрямку,