Щиголь. Донна Тартт

зусиль, ніби підіймаючи вагу, непосильну для мене, спробував пересунути свій розум туди, де він мусив бути. Де тепер моя мати? Протягом якоїсь миті тут було нас троє й однією з цих трьох – я не мав у цьому найменшого сумніву – була вона. Але тепер нас лишилося тільки двоє.

      Позаду мене старий чоловік закахикав і знову затремтів з нестямною настирливістю, намагаючись заговорити. Обернувшись, я спробував віддати картину йому.

      – Ось, візьміть, – сказав я, а потім, звертаючись до матері та обернувшись до того місця, де вона мусила бути, – я повернуся через хвилину.

      Але картина була йому не потрібна. Він нетерпляче відіпхнув її до мене, щось забелькотівши. На правій частині його голови був такий згусток крові, що я майже не бачив його вуха.

      – Ви щось хотіли мені сказати? – промовив я, ще думаючи про матір. – Прошу?

      – Забери її.

      – Знайте, я повернуся. Я повинен…

      Я не міг усе пригадати відразу, але моя мати хотіла, щоб я повернувся додому відразу, ми повинні були зустрітися там, саме це вона дуже ясно дала мені зрозуміти.

      – Забери її з собою! – Він притиснув дощечку до мене. – Іди! – Він намагався сісти. Його очі були ясними й дикими; його збудження лякало мене. – Вони познімали всі електричні лампочки, вони зруйнували половину будинків на вулиці…

      Крапля крові пробігла його підборіддям.

      – Будь ласка, – сказав я, руки мені тремтіли, я боявся доторкнутися до нього. – Будь ласка, ляжте…

      Він похитав головою і намагався сказати щось, але зусилля зламало його, й він видав лише якийсь мокрий жалюгідний звук. Коли він витер рота, я побачив широку смугу крові на тильному боці його долоні.

      – Хтось іде.

      Я не був певен, але не знав, що йому ще сказати.

      Він подивився просто мені в обличчя, намагаючись знайти там бодай іскру розуміння, а коли її не знайшов, то знову вхопився за мене, намагаючись сісти.

      – Вогонь, – сказав він голосом, що булькав йому в горлі. – Вілла в Мааді. On a tout perdu[12].

      Він знову закашлявся. Піна червоного кольору булькотіла під його ніздрями. Посеред усієї цієї нереальності, нагромаджень каміння й розламаних кам’яних блоків мене опанувало дивне відчуття, ніби я не зрозумів його, ніби я не виконав якогось життєво важливого казкового завдання через свою незграбність та незнання. Хоч у цьому кам’яному хаосі ніде не виднілося вогню, я переповз трохи вбік і поклав картину в пакет, тільки для того, щоб заховати від його погляду річ, яка викликала в нього таку тривогу.

      – Не турбуйтеся, – сказав я. – Я…

      Він заспокоївся. Поклав руку на мій зап’ясток, дивлячись на мене ясним та спокійним поглядом, і холодний вітер чогось незбагненного повіяв наді мною. Я зробив те, чого від мене сподівалися. Усе мало бути гаразд.

      Поки я втішав себе цією оманою, він підбадьорливо схопив мене за руку, ніби я висловив свою думку вголос.

      – Ми виберемося звідси, – мовив він.

      – Я знаю.

      – Загорни цю картину в газети, мій любий, і поклади її на саме дно валізи, разом

12

Вони все втратили (фр.).