Проект «Міссурі». Яна Дубинянская

ліпили на бігборд поверх якоїсь реклами Андрієве обличчя, акуратно з’єднуючи велетенські прямокутники. Усміхнене блакитне око, ледь неголена щока, половина усмішки. Чіткий, виразний значок на вилозі піджака. «Андрій Багалій – відмінник першого випуску МІІСУРО. Голосуйте за Майбутнє!»

      Вона примружилася, відступила на крок. Непогано. За місяць до виборів треба замовити ще кілька тисяч по країні. Серед усіх кандидатів він найбільш фотогенічний, це вже точно.

      І зовсім не змінився… Схожа фотка – трохи меншого формату – тиражувалася й років дванадцять тому, коли у проміжку між закінченням інституту й початком кар’єри в батьковій компанії Андрій проти чогось протестував, щось очолював і навіть чогось таки домігся… Тобто, як іміджмейкер і прес-секретар, вона, звичайно, досконало володіла його біографією, але по-людському на надавала цьому великого значення – ні тепер, ні тоді. Тоді вона вже не була закоханою в нього.

      А от п’ятнадцять років тому – все-таки була, що б там не казали; тому й не могла зважувати об’єктивно. І ні в якому разі не можна дозволити, щоб виплила нагору та стара, дивна й страшна історія з Владом… дуже недоречно згадана сьогодні. Але Андрій не помітив; значить, нічого такого й не було.

      Є реальні пріоритети й завдання.

      Президентом Андрій, звичайно ж не стане; тепер найголовніша і єдина мета – потрапити в другий тур. Потім – ніяких політичних інсинуацій, симпатій тим чи іншим партіям і рухам, мінімум публічної діяльності; тиха й успішна робота гендиректором компанії на благо вітчизняної економіки. П’ять років вони будуть відчувати ностальгію за його молодістю й посмішкою. Поступово переконаються, що були ідіотами, коли віддавали голоси цьому старперу Миколаєнку, який дотягує останні, хоча й переконливі дні у владі. А на наступних виборах…

      Доживемо.

      Гусінь на дорозі остаточно здохла. Аліна проминула дзеркальні вітрини кількох бутіків – її власна фігура переконливо вигравала порівняно з манекенами – і сповільнила кроки біля скляних дверей «Двох калорій». Є сенс щось з’їсти: до буфету в офісі ще далеко, а на презентації культурного проекту в будь-якому випадку не слід очікувати солідного фуршету. Вона посміхнулася. Чоловік пропонував поснідати вдома, по-сімейному, – але особисто їй «сімейної» кави цілком вистачило. Останнім часом вони й так надто часто бачилися з Андрієм.

      У «Двох калоріях» було прохолодно й по-діловому затишно. Аліна замовила сніданок № 18 і – чи не занадто для сьогоднішнього ранку?.. біс із ним, – ще одну каву. До речі, мережу цих ресторанчиків також тримала її колишня сокурсниця, котра за кілька років здорової конкуренції звела до мінімуму існування в місті інших точок швидкого харчування. Аліна посміхнулася: якось раз, ще на першому курсі, вона заскочила цю панійку за милуванням крізь скло потойбічним красивим життям «Макдональдса». Дівчинка з провінції, що любить гарно попоїсти. Як її звали? Олена? Наталка?.. забула; але в списку вона є.

      Дещо змінилося з того часу. Й дещо – таки завдяки випускникам «Міссурі», в чиїх руках потихеньку концентрується Майбутнє