Проект «Міссурі». Яна Дубинянская

створювали щось на зразок війська, яке треба було розігнати на всі боки, – а тепер, будь ласка, навчися впізнавати кожного, запам’ятай їхні імена й проживи проміж них цілих п’ять років.

      Коротше, чортівня; не знаю, може ви й не зрозумієте… Маріївка – місто. Але дуже маленьке.

* * *

      Мене записали в групу номер шість. В аудиторії нас набралося чоловік двадцять – і, звичайно, жодної знайомої фізіономії. Тобто, ні Георгія, ні Влада. Ані навіть тієї стриженої дівчини, що напевне поступила, бо я вже тоді не був їй конкурентом.

      Я збирався сісти у третьому ряду, щоб не надто світитися, але, роздивляючись народ, прогавив всі хороші місця й опинився біля самої кафедри. Ліворуч присусідилася пухкенька дівчина у прозорій кофтинці, нічого так. Повернулася до мене й стрільнула очима. Я майже зовсім збадьорився – але вчасно здогадався перевірити правий фланг.

      Ну-ну; там височіло щось прилизане, наскрізь напарфумлене і з шпилькою в краватці. Воно якраз готувало залп у відповідь з-за скелець моднячих окулярів. Панянка, не припиняючи маневрів, устигла дістати зошита, намалювати смішного писка на останній сторінці й підписати «пренцеса», – авторську орфографію збережено.

      – Усі готові? – суворо запитав викладач.

      От тобі й на, а я його й не помітив. Завжди захоплююся дурницями. А дядько був геть не дрібний, сивуватий, з щіткою вусів. Його ім’я було, як я дізнався з урочисто відкритого він’єтками конспекту Прозорої Кофтинки, «Олександр Виніомінович». Тезко, запам’ятаю. Але як вона писала твір?..

      Я дістав зошита й встромив руку по лікоть до рюкзака, щоб знайти там ручку. Знайшов транспортир, маленького ножика й залізну обручку з толкінівської гри, – вже кілька місяців думав, що загубив її. Але ручки, схоже, не було, і довелося просити допомоги у правого флангу – не в Кофтинки ж.

      Він подивився на мене крізь окуляри як солдат на вошу. Оце справді «столична цяцька». Тоді церемонно відповів:

      – Так, будь-ласка, – й дав мені засіб до писання із золотим пером, чи що. Те, чим він користувався сам, було ще крутіше.

      Не знає, що я, здебільшого, забуваю повертати всілякі дрібниці, – ні, не цуплю навмисне, дійсно забуваю. Так йому й треба.

      Тим часом викладач з усіх сил провадив перекличку, і я точно пропустив би своє прізвище, якби одразу переді мною в списку не було Кофтинки – в миру Ланової Наталі. Треба було чути, яким розкішно-сексуальним голосом вона простогнала «є». Я відрапортував набагато коротше.

      Стіни аудиторії були гладенькі, не прикрашені наочністю й портретами великих. І, що найголовніше, майже без вікон; лише біля стелі вишикувалися трьома рядами маленькі круглі ілюмінатори – у стилі тих-таки футуристичних фантазій. В один з них ззовні зазирнула ворона, але зразу ж полетіла геть.

      Останнім у списку було чудо в золотому пір’ї, – прізвище я не запам’ятав, лишень, що починалося воно з літери «Ц»; звали його Руслан.

      – Отже, – відкарбував викладач, – я не буду виголошувати перед вами вступну промову. Я продиктую список літератури.