Проект «Міссурі». Яна Дубинянская

клятий Хулітин будильник показував пів на одинадцяту. По-доброму, ще б дрихнути й дрихнути, але цікавий сон закінчився, почалася якась фігня. Я потяглася й скинула ковдру. Якщо поквапитися як слід, то можна встигнути на другу пару, іспанську. А якщо не поспішати – то на третю, до Веніаміновича. Поспішиш – людей насмішиш. Спишу потім в Хуліти, вона у нас головна іспанка. А Русланчик усе одно в англійській групі.

      Таким чином я піднялася без поспіху, накинула халатик – модний, тигровий, матінка недавно з Туреччини привезла, – зачесалась і щедро намастила фізію Лєнчиним кремом. Він у неї від прищів, тільки геть не допомагає, – а мені якраз. Оббризкалася знову-таки Лєнчиними парфумами й пішла готувати макарони.

      На кухні, звичайно ж, був жахливий свинюшник. Підлога немита, раковина забита, біля сміттєпровода пляшки й усіляка гидота. За графіком чергувала чотириста восьма: ну я вас дістану! Й плита горіла на всі чотири вічних вогні, хоча зайняті були лише дві конфорки: на одній захлинався диким свистом чийсь чайник, а на другій смажив яєчню Линичук з чотириста п’ятої.

      – Наталко, привіт.

      Я недбало кивнула. У них в чотириста п’ятій один Женєчка нічого, а так і помацати нема що. І взагалі я не по общаговським; ну, Вовчик з третього курсу не рахується. Зустрічатися треба з місцевими пацанами, а ці… Конспекти даю, по-сусідському, тим більше, що не свої, але нема чого клеїтися. Хоча халатик мій, тигреня-міні, справляє враження на всіх, це я знаю.

      Линичук витріщався на мої ноги, а яєчня в нього на сковорідці вже диміла чорним димом. Ще волосся просмердиться, ну його.

      – Пригоряє, – повідомила я. – Яйця твої горять, Генделю.

      Прикол вийшов – супер, але цей здихляк навіть не посміхнувся. Добре, хоч сковорідку з плити зняв і тримав у руці. Я підійшла ближче й поставила на вогонь каструлю; подумала, перекинула на підвіконня чужого чайника, що шипів з останніх сил. Я теж добра – інколи.

      – Гендальф, – раптом вимовив Линичук. – Ген-дальф. Слухай, Наталко, давно хотів тебе запитати: а як ти поступила в «Міссурі»? Математика… твір… як?!

      Виглядав він повним ідіотом: круглі баньки й сковорідка у зігнутій руці. Питання, очевидно, йшло з самих глибин душі. І я ніжним голосом відповіла:

      – Мовчки.

      Могла б відповісти: не твоє собаче діло. Але, думаю, й так зрозумів. Він у нас теж розумний – Ген-дальф. Нічого собі ім’ячко.

      Раптом у блоці почулося страшне тупотіння, а за дві секунди в кухню влетіла Алька з чотириста восьмої. Я стала в бойову позицію і вже відкрила рота – чергування! – але вона проскочила повз мене, кинулася до плити й спромоглася крикнути першою:

      – Де мій чайник?!

      – На підвіконні, – озвався Линичук. – Наталка зняла.

      – А-а. Дякую, – вона схопила чайник і намилилася назад. Ніби так і треба.

      – Він в тебе увесь википів! – зарепетувала я услід. – Ви прибирати на кухні думаєте?! Дивися, який с…!!!

      Алька пригальмувала на виході, обернулася. Мала на собі сірий брючний костюмчик – пацан пацаном – і стоптані общаговські капці. Одне око намалювала,