Проект «Міссурі». Яна Дубинянская

раптом мені стрелило.

      Загорілося жовте світло, і Влад кинувся по зебрі вперед. Я вчепилася йому в лікоть – а що, цілком може бути, дівчина боїться одна переходити дорогу, – й, нахилившись до самого вуха, прокричала:

      – Я хочу їсти!

      Санін відреагував лише на тому боці. Зупинився; слава богу! Чіплятися за нього далі було непристойно – хай не думає. Передихнула й просюрчала ніжним і трохи винним голосом:

      – Розумієш, я в Кулі не пообідала… А в общазі поки щось приготуєш…

      І посміхнулася Владові так, ніби це був сам Русланчик.

      До нього дійшло. Розумний!

      – Може зайдемо в «Макдональдс»?

* * *

      – Чого тобі?

      – «Біг-Мак меню», – без вагань відповіла я. – І полуничне морозиво. І…

      Його оченята за товстими скельцями окулярів поки не лізли на лоба. Нахабство – перше щастя. Та й коли ще… І я наважилася:

      – …і пиріжок з вишнями!

      – Добре, – кивнув Влад. Поклав сумку на сидіння навпроти й пішов до кас.

      А я зняла плащика, перекинула його через спинку стільця. Сіла за столик, підперла ліктями підборіддя. Ніби я тут вже бозна який раз.

      Хоча насправді – вперше. А що, як мені матінка грошей дає тільки на проїзд; решту – продукти там, косметику, навіть туалетний папір! – натурою, щоб «не розбещувати дитину!» Взагалі-то її просто жаба душить. Матуся моя за копійчину… ну добре.

      А те, що я тутешнє меню напам’ять знаю, – так воно ззовні на плакаті написане, навіть з малюнками. Ми з дівками, коли пішки з «Міссурі» пиляємо, завжди зупиняємося почитати. Й подивитися, як народ шамає, стіни прозорі, все видно…

      Глянула у вікно: хоч би хтось з наших проходив повз!.. От якби Русла…

      – Забув, якого ти пиріжка хотіла, – сказав Влад. – Взяв і з вишнями і з яблуками…

      Я кивнула:

      – Сонечко.

      Він сів навпроти; з-за високого стакана кока-коли самі лише скельця виблискували. Воно, звичайно, не дуже круто сидіти в «Макдональдсі» з хирлявим очкариком. Але ж сам запросив, і два пиріжки!!! – собі Влад чомусь узяв тільки гамбургер. Значить, не такий він уже й грошовитий… але й не жаднюга, як дехто. Та й перебирати місцевими… тьху ти.

      – А ти комп’ютерами займаєшся, еге ж? – почала я вивідувати з забитим ротом.

      Мовчки кивнув. Чого ж ти хочеш – рот зайнятий. Я схаменулася й перед наступним запитанням все проковтнула – смакота! З цими очкариками треба й собі косити під виховану:

      – Цікаво, мабуть?

      – Цікаво, – він знову кивнув.

      Вкусив свого гамбургера й замовк; ні, я так точно не граюся! Сам причепився на зупинці й сам же мовчить, як риба об лід. Щоправда, його очі з-за окулярів одразу втупилися мені в кофтинку, туди, де я два верхніх гудзики ніколи не застібаю, хоча вже й холоднувато. Та-ак, усе ясненько: хоче, але боїться, бідолаха. Напевне, ще хлопчик.

      Спробувала картоплю з пакетика. Супер!

      – Я тут розпочав одне дослідження, – заговорив раптом Влад. – Мені потрібна статистика. От ти, Наталко, – як ти поступила