Кладовище домашніх тварин. Стівен Кінг

руку. Рейчел розтулила рота для протесту – його рука здавалася жахливо незграбною і майже такою ж великою, як Ґейджева голова, – але перш ніж вона встигла вимовити хоч слово, пальці старого ворухнулися. Той блискавичний упевнений порух був вправним, як маневри шулера, що тасує мічені карти, чи фокусника, що витрушує з дітей монетки. Жало опинилося в нього на долоні.

      – Здоровецьке падло, ‘ге ж? Городським не тре’, але для села піде!

      Луїс зайшовся реготом. У відповідь Крендал криво посміхнувся:

      – А глибоко ж воно влізло, п’авда?

      – Що він каже, мамо? – спитала Еллі, і тоді вже Рейчел загиготіла. Звісно, це було страшенно неввічливо, але чомусь усе було добре. Крендал дістав пачку «Честерфілдських королів», засунув одного з них у кут зморшкуватого рота. Він лагідно кивав, слухаючи їхній сміх: навіть Ґейдж, попри нарив від бджолиного укусу, здавлено хихотів. Старий запалив сірник, черкнувши ним об ніготь великого пальця.[6] «А дід парочку трюків знає», – подумав Луїс. Невигадливих, але доволі вдалих. Пересміявшись, він простягнув праву руку: лівою він підтримував Ґейджеву дупу, Ґейджеву, безсумнівно, мокру дупу.

      – Радий знайомству, містере…

      – Джад Крендал, – відрекомендувався старий і потис руку Луїса. – Ви – новий лікар, так?

      – Так! Мене звуть Луїс Крід. Це моя дружина Рейчел, моя донька Еллі, а хлопчик із бджолиним жалом у шиї – Ґейдж.

      – Радий познайомитися з усіма вами.

      – Я не хотів сміятися… тобто ми всі не хотіли сміятися… просто ми… ми трохи втомилися.

      Усвідомлення цього факту викликало новий напад сміху. Луїс почувався втомленим до краю.

      Крендал кивнув:

      – Звісно, так і є, – у нього вийшло щось на кшталт: «Жвіш-н-о тако є». А потім старий блиснув очима в бік Рейчел. – Чом бо вам зі своїми пуцвіріньками не зайти до мене, міш-шіш Крід? Візьмем’ дрібку соди і трохи втишимо болячку. Зі старою моєю попошталакаєте. Ходить вона кудись не часто. Останніми роками артрит її вкінець заїда.

      Рейчел глянула на Луїса, той кивнув.

      – Це було б дуже люб’язно з вашого боку, містере Крендал.

      – О, я тіко на Джада відгукуюся, – заперечив він.

      Раптом пролунав гучний гудок, загуркотів мотор і величезна блакитна вантажівка, виїхавши з-за повороту, незграбно посунула просто до їхнього нового будинку.

      – Чорт, вантажники! А я ж так і не знайшов ті кляті ключі! – вигукнув Луїс.

      – Не переймайтеся ото так, – заспокоїв Крендал. – Я їх маю цілу в’язку. Містер і місіс Клівленд… вони жили тут до вас – дали мені її, дай Бог пам’яті, років так чотирнаццять-п’ятнаццять тому. Вони довго тута жили. Джоан Клівленд була ліпшою подругою моєї жінки. Померла два роки тому. Білл переїхав у ту орегонську богадільню для пенсіонерів. Зара’ принесу вам ключики. Ви ж то тепер власник.

      – Ви дуже люб’язні, містере Крендал, – подякувала Рейчел.

      – Ой, та годі! – відмахнувся той. – Я все жду, коли в Ладлоу знову з’явиться молодняк.

      Для них, мешканців Середнього

6

Такий спосіб запалення сірника вказує на те, що це був фосфорний сірник. Цікавий нюанс, оскільки такий тип сірників на момент виходу книги вийшов з ужитку.