Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах. Петер Енґлунд

воно стало єдиною піднесеною миттю в їхньому житті. На Олександрівському вокзалі в Москві жахлива тиснява. Співали національний гімн, благословляли одне одного, обіймалися й бажали одне одному успіхів, дарували шоколад і квіти. І ось потяг вирушив у дорогу, повз людей, які кричали «ура» та махали навздогін. Їхні обличчя виражали надію і невпевненість. Її саму переповнювало «дике збудження»: «Ми їдемо! Ми їдемо на фронт! Я така рада, що не знаходжу слів».

      Її частину розмістили в Горліце, злиденному провінційному містечку в галицькій частині Австро-Угорщини, понад півроку окупованому російськими військами. Горліце знаходився просто поблизу лінії фронту. Австрійська артилерія щодня обстрілювала місто, але дещо хаотично, немов швидше з принципу, ніж за планом. Австрійців не хвилювало, що жертви їхнього обстрілу є такими ж, як і вони самі, підданими кайзера. Вежа великої церкви розколота навпіл. Від багатьох будинків залишилися лише руїни. До війни в місті налічувалося 12 тисяч жителів, тепер же тут всього тисяча-дві тих, хто не встигли втекти і зі страху ховаються у підвалах. Дотепер Фармборо та інші сестри польового шпиталю займалися здебільшого потребами цивільного населення, і насамперед роздавали людям їжу. Гостро відчував брак продовольства. Природа тішила око весняною зеленню.

      Пересувний польовий шпиталь номер десять містив три відділення, зокрема два санітарних, що легко переміщувалися туди, де вони були перш за все необхідні. У кожному з цих відділень були офіцер, унтер-офіцер, двоє лікарів, асистент лікаря, чотверо медбратів і чотири сестри милосердя, тридцятеро санітарів, два десятки двоколісних санітарних візків, запряжених кіньми (з червоним хрестом на брезенті), і стільки ж кучерів і конюхів. Третє відділення було стаціонарним, у ньому більше ліжок і більше місць для зберігання запасів. Тут знаходиться транспорт госпіталю, поміж якого два автомобілі. Флоренс працювала в одному з санітарних відділень. Вони упорядковували який-небудь залишений будинок, чистили його, фарбували і розгортали в ньому імпровізований лазарет – і операційну, й аптеку.

      Горліце, як уже було зазначено, знаходився поблизу фронту, біля підніжжя Карпат. Серед будинків щодня розривалися снаряди. Незважаючи на це, тут було відносно спокійно, так що навіть деяка байдужість охопила російських військових. Це було помітно кожному, хто сюди потрапляв. Були відсутні надійні укріплення, обов’язкові на притихлому Західному фронті[98]. Окопи були мілкими, халтурними і більше нагадували канави, захищені ріденькими рядками колючого дроту. Звісно, взимку було важко закопуватися в землю, але солдати не намагалися це зробити, і тепер, коли ґрунт відтанув, їм було ліньки, та й лопат бракувало.

      Російська артилерія рідко відповідала на хаотичну стрілянину австрійців. Подейкували, що це від браку боєприпасів, але насправді в обозі снарядів було більш ніж достатньо. Однак бюрократи у військовій формі, яким було доручено цю справу, притримували боєприпаси в очікуванні чогось більш значного. Російська армія планувала новий наступ на півдні, через

98

Система окопів на Східному фронті була не такою ґрунтовною і розгалуженою, як на Західному, насамперед тому, що лінія фронту на сході була більш рухомою. І відстань між супротивниками, що на заході становила 32 сотні метрів, а досить часто навіть менше, на Східному фронті дорівнювала одному-двом кілометрам або й більше.