Богиня і Консультант. Володимир Єшкілєв

я місяць тому кудись запхав флешку з важливою інформацією. Всю хату перерив – дарма. Знайти зможеш?

      – Зможу. Але ви уявіть її зараз, ту флешку. Ну, як вона виглядає.

      Мітелик напружив уяву. Флешка на два гіга, сіра, у титановому корпусі. До флешки причеплено шкіряну петельку. На ній витіснено логотип Borant.

      Індиго заплющила очі. Мітелик використав цю мить, щоби зазирнути за низький виріз Анжелиного халатика. Там усе було комільфо. Світла бронза шкіри, розвинені молочні залози.

      – Ваша флешка лежить у кишені сірого піджака. У гардеробі, – уточнила Індиго і відкрила очі.

      – У якій кишені?

      – У нагрудній.

      Мітелик рушив до спальні й перевірив нагрудні кишені усіх своїх трьох сірих костюмів. В одній з них виявилася додаткова кишенька-хованка. Флешка майже сховалася у твідовій ничці, лише шкіряний хвостик стирчав назовні.

      – Дякую, – сказав Валерій Петрович, вертаючись до кухні. – Свій чай ти вже відпрацювала.

      – Який ви щедрий, пане.

      – Ок. З мене ще тістечко. І ще одне велике смачнюще тістечко, цілий торт, якщо поясниш мені, чому тобі не сподобалася Діана.

      – Хто це?

      – Та дівчина, яка була тут до тебе.

      – Шльондра?

      – Малá ти ще таке на людей казати!

      – Але ж вона шльондра, – Індиго подивилася в очі Мітеликові своїми теплими розумними очима.

      Йому здалося, ніби щось легенько штовхнуло його в перенісся.

      – Що ти в ній відчула поганого?

      – Відчула? Я не відчуваю, я бачу. Її думки ніби щось затуляє.

      – А таке можливо?

      – Вам важко буде зрозуміти.

      – Я спробую.

      – Ну, розумієте, іноді я не можу бачити думки інших людей. Дядько Слава каже, що є три види людей, які зовсім не піддаються баченню. Перша – зомбі. Друга – спеціально треновані люди. А третя – то великі святі архати, які таємно живуть між простих людей і допомагають їм. А ще є такі люди, мозок яких ніби закритий. Не зовсім закритий, але ніби його затуляє якась хмара чи муть. Дещо іноді можна побачити, але важко… Такі люди небезпечні. Моя бабуня казала, що такі люди несуть на собі печатку за все. Та ваша шльондра теж несе на собі печатку за все.

      – Має печатку?

      – Ні, вона не має, вона лише несе.

      – Ти мене зовсім заплутала, – визнав старший консультант. – Яка різниця між «має» і «несе»?

      – Якщо ви начальник, то ви МАЄТЕ печатку, а якщо ви – шматок паперу, то ви на собі НЕСЕТЕ печатку.

      – Ага. Нарешті второпав. А може, вона велика свята?

      Індиго презирливо пирхнула. Валерій Петрович вже збирався поцікавитися, чому ця печатка називається «за все», але задзвонила його «цивільна» мобіла.

      Дзвонив Почеконіус. Він нагадав, що шеф чекає аналітичної розробки щодо будівельної фірми. Потім спитав у Мітелика:

      – Ти все ще переймаєшся егрегорами і пайдевмами?

      – Я ж тобі казав. Мене дещо зацікавило.

      – Зрозумів. Я тут згадав про одного цівільного ентузіаста. Тобто тепер вже цивільного. Він живе у Києві. Можеш звернутися до нього за консультацією.

      – Як