Автохтони. Марія Галіна

Іоланту, – сказав він, аби щось сказати, – на репетиції…

      – Так, – погодилася вона.

      Він глибоко вдихнув і зробив ще кілька кроків. Вона стояла, упершись у підвіконня, і, щоб не сполохати її, він знову зупинився, цього разу посеред кімнати.

      – Я, напевно, повинен представитися. – Він переніс вагу з однієї ноги на другу і зітхнув. – Розумієте, я роблю розвідки… певним чином…

      – Знаю, – сказала вона спокійно, – мені Шпет сказав. Що ви обов’язково прийдете.

      Ну так, звісно, адже вони тут усі одне одного знають…

      Шпет і Воробкевич говорили самі, йому залишалося тільки підтакувати, а ця перетворювала мовчання на напружену захоплюючу драму. «Карл Бехштейн» біля стіни, потерте шкіряне крісло, на гнутій спинці віденського стільця мереживний чорний ліфчик… Цікаво, ліфчик – теж частина експозиції? Чи вона просто забула його прибрати?

      – Цей портрет… тієї Валевської?

      – Так, – сказала вона і знову замовкла.

      – А… хто писав?

      – Ерделі. Це оригінал. Там, унизу, – копія.

      Судячи з цього бюстгальтера, не такі вже й маленькі в неї груди. Чорт, не про те думаю.

      – Насправді там, унизу, все підробка. Ну, майже все. Знаєте, як буває, коли нічого не залишилося, – відновлюють за світлинами, за розповідями. Адже вам архіви потрібні? Щоденники, листи? У них немає архівів.

      – Я і не сподівався, – сказав він. – Це було б занадто велике щастя. Хоча, якщо подумати, у приватних архівів більше шансів зберегтися. Міський архів вивозили – і не раз. Я з’ясовував. Нічого немає.

      – Ви цікавитесь якоюсь літературною групою. Шпет казав.

      Вона раптом опинилася зовсім близько, схоже, й пересуватися вміла, як рибка, – ворушачи самими лише хвостовими плавцями. Є в неї хвостові плавці?

      Ніс прямий, із тонкими ніздрями. Чорні акуратні брови, гладенький круглий лоб. Опуклі перламутрові повіки. Вона, виявляється, була в темному светрі із глибоким викотом човником і у вузьких брючках, але відчуття срібла та холодного блиску не зникало. І ще вона була босоніж. Дуже маленькі ступні. Й тонесенькі кісточки.

      Вона була нижчою від нього на голову.

      – Скажіть… – Від неї пахло лілеями, мохом, мокрою зеленню, землею. Дивні парфуми, але їй личать. – Навіщо ви прийшли? Насправді?

      Напевно, треба було сказати: я почув, як ви співаєте «Іоланту», і закохався – пристрасно, непереборно. Вона істеричка, для неї нікого, крім неї самої, не існує, він легко доб’ється її прихильності. Почати з «Іоланти», полестити, лестощів забагато не буває. А потім, ненав’язливо, підвести розмову до тієї самої Валевської.

      – Я збираю інформацію про «Діамантового витязя». Була така літературно-мистецька група на початку минулого століття. Ваша бабуся… – Він прикинув і виправився: – Прабабуся співала в опері, яку вони ставили. «Смерть Петронія». Я сподівався, ви щось знаєте про це.

      Дуже чіткі брови зійшлися на блідому чолі, утворивши акуратну зморщечку. Вона вся була така от – акуратна. Ладненька. Гладенька.

      – Ні. Здається,