Автохтони. Марія Галіна

те в таку гидку погоду.

      Дівчата, повиті плющем, стояли вже на кожному розі, порожні пластикові стаканчики гіркою громадилися на тацях, гудець знайшов брата-близнюка, немов у мексиканському серіалі, й тепер вони нашкварювали вдвох, але журливі скарги волинок губилися в галасі та сміху. Спритно маневруючи в натовпі, пройшов, трохи погойдуючись, велетень на цибах, за ним іще один, начебто інша порода істот, співіснуючих із людьми, цілком, зрештою, мирно. Поки що мирно.

      Підворіття з’їло всі звуки й випило всі вогні. Вогкі склепіння, і далі, вже в колодязі двору, іржаві пожежні драбини, темні стіни, крихітний бузковий квадратик неба над головою. Під обшарпаним тиньком прозирав готичний шрифт старої вивіски. Напевно, залишили навмисно. Така фішка.

      Крапля з карниза впала йому на повіко. Він зморгнув.

      І побачив павутинку променів, що тягнулася з-за прочинених важких дверей. Під прокопченими балками низької стелі на столиках спливали воском свічки. Два столики були порожні, за третім два старих грали в шахи. Пахло кавою. Доброю кавою.

      Портал, що відкрився там, де раніше була глуха стіна. Бродилка. Не стрілялка. Бродилка. Він що, перейшов на новий рівень? Непомітно для себе? Зробив щось правильно? Що саме?

      – А, це ви?

      Вейнбаум, здавалося, не здивувався. Зітхнув і змішав фігури шкарубкою долонею. Його опасистий і нерухомий партнер не відреагував, немов і сам був збільшеною шаховою фігурою.

      – Не хотів вам заважати.

      – Все одно в мене король під шахом. Отже я вас слухаю.

      – У мене до вас пропозиція. Ділова. Давайте присядемо он там, у кутку, і поговоримо. Або, якщо хочете, я зачекаю. Замовлю кави.

      Вейнбаум із кректанням підвівся і відсунув важкий стілець. Бейсболку Вейнбаум так і не зняв, і вуха під нею кумедно стовбурчилися.

      – Посидь поки тут, Мареку. Я невдовзі повернуся.

      Темна корцюбиста стільниця була в краплях застиглого воску.

      – Хочете, я вгадаю мету вашого візиту? Ви маєте намір найняти мене як консультанта.

      – Вражений вашим прозіром, містере Холмс. Але так, ви маєте рацію. З погодинною оплатою.

      Він назвав суму.

      – Влаштує?

      – Цілком. Мені все одно нема чим зайнятися.

      Консультант – це людина, яка погоджується робити за гроші те, що у вільний час із задоволенням робить безкоштовно.

      – Ось і чудово. Ви знаєте місто. Знаєте людей. А я тут чужинець.

      – Ну, це можна виправити. Ви, до речі, сьогодні де снідали?

      – Яке це… У «Криниці». А що?

      – Ні, нічого. А обідали?

      – У Юзефа. Це важливо? Там, до речі, мені сказали, де вас знайти.

      – Все вірно. Ми тут із Мареком граємо в шахи. І до нашого приходу мене вже чекає кава та ромова баба. Це дуже важливо – свіжа ромова баба.

      Згасаюче життя, яке тримається смаком ромової баби, запахом кави, щоденними ритуалами, жорсткою координатною сіткою, накладеною на простір-час. Вейнбаум дивився на нього вицвілими очима, що сльозилися, і в нього виникло неприємне відчуття, що Вейнбаум