Автохтони. Марія Галіна

третьому. Ні, в четвертому. Точно, в четвертому. І було йому… так, під вісімдесят вже.

      Художники, якщо не помирають дуже рано, живуть дуже довго. Чіпка життєва сила. Не те що якісь там поети.

      – Ну і як вам? – з надією спитав Воробкевич.

      – Чесно? Ну, так собі. Хоча… щось у цьому є, звісно.

      – Не будете брати?

      Йому було шкода Воробкевича. Бідолашний Воробкевич. Бідолашний Шпет. Не бачити Шпету своїх відсотків.

      – Я й не збирався. Я не галерейник. Я історик.

      – Тоді навіщо?

      – Баволь у двадцяті пристав до групи «Діамантовий витязь». Я займаюся цією групою.

      – Ніколи не чув.

      – Ніхто не чув. Він робив для них декорації та костюми. До їхньої вистави, в сенсі. Можливо, у вас є начерки? Ескізи?

      – Ні, – сказав Воробкевич сумно. – Тільки ось це. Може, все ж таки візьмете?

      – Ні, що ви. Куди я його?

      Воробкевич схилив сумну рожеву лисинку.

      – Хіба що… Можна спробувати його розкрутити.

      – Розкрутити? – дуже повільно, смакуючи слово на язиці, повторив Воробкевич.

      – Еге ж. Зробити знаменитим. Ну, принаймні відомим. Ви ж, здається, пишете для газет? А диваків люблять.

      Особливо мертвих, подумав він.

      – Влаштувати виставку. Запросити бомонд. Знаючих людей.

      – Так, – повільно сказав Воробкевич, дивлячись перед собою, – ви маєте рацію. Помер безвісний, всіма забутий… геній, який споглядав інші світи. Я як почесний громадянин просто зобов’язаний…

      Очі Воробкевича все ж таки були схожі на чорницю. Сизуватий полиск. Катаракта?

      – Можна подумати, скажімо, про бієнале. Імені Баволя. Новий космізм. Ось цей… Цвинтар? Він живий?

      – Що йому зробиться, – з відразою сказав Воробкевич. – Сидить у своєму Мюнхені.

      – Добре було б порозпитувати його про Баволя. Якісь цікаві факти, подробиці. Випустити альбом із репродукціями. Місту потрібна своя легенда. Свій бренд. Це ж можна… ну, тиражувати. У нього є спадкоємці?

      – Ні!

      – Ну от. Це, звісно, грубі матерії, але є ж сувенірна галузь. Чашки з принтом. Футболки. І виникає зворотний зв’язок, розумієте? Баволь стане ще більш відомим. У вас буде свій Чюрльоніс. І ніхто інший, як ви…

      – Зворотний зв’язок, – прошепотів Воробкевич, – зворотний зв’язок…

      У голові Воробкевича розгорталася шерега кухлів із принтами, помахували короткими рукавами футболки. Чому ні? Баволь із тих художників, які в репродукціях виглядають ліпше, ніж в оригіналі.

      – Звісно, що треба зареєструвати. Отримати патент. Можливо, на ваше ім’я, або як власність міста, а ви – представник. Я не дуже знаю, як це робиться, але певно є тямущі юристи. Почати з виставки, а там…

      – Витягнути, – задумливо промовив Воробкевич. – Із пітьми забуття. І це навіть добре, що помер усіма забутий. І що не дисидент. І не жертва репресій, ці вже набридли всім, а священний невдаха, божественний безумець… Це приймуть. Тут є перспектива. І, звісно, він одразу підскочить у ціні.

      Останнє