Шоколад. Джоан Гаррис

незнайому мені, якою вона неодмінно стане, і ледь не плачу від розгубленості й страху. Немов ми з нею помінялися місцями: вона – доросла, я – дитина…

      Не йди, будь ласка! Що я буду робити без тебе?

      Але я відпускаю її без жодного слова, забуваючи про велике бажання лишити її біля себе: я занадто гостро усвідомлюю, що вона відгородилася від мене стіною відчуження. Люди народжуються дикунами. Найбільше, на що я можу сподіватися, – це трохи ласки й видимість слухняності. Тому що в глибині душі моя дочка, як і всі діти, – маленький варвар з первісними інстинктами – неприборкана, неприручена, непередбачувана.

      Увесь вечір вона мовчала. Коли я стала вкладати її спати, вона відмовилася від казки, але заснула лише за кілька годин після того, як я загасила світло у своїй спальні. Лежачи в темряві, я чула, як вона міряє кроками кімнату, час від часу вибухаючи лютими уривчастими тирадами, зверненими чи то до самої себе, чи то до Пантуфля. Слів я не могла розібрати: вона говорила занадто тихо. Пізніше, переконавшись, що вона спить, я навшпиньках пробралася до її кімнати, щоб вимкнути світло. Згорнувшись клубочком, вона лежала на краю ліжка, викинувши убік руку й так зворушливо вивернувши голову під неприродним кутом, що в мене від жалості защеміло серце. В одній долоні вона стискала маленьку пластилінову фігурку. Розправляючи простирадла, я забрала в дочки цю фігурку, щоб покласти її в коробку для іграшок. Вона ще зберігала тепло дитячої ручки, я відчувала від неї аромат початкової школи, нашептаних секретів, друкарської фарби й напівзабутих друзів.

      Липка шестидюймова фігурка, старанно виліплена дитячими пальчиками. Очі й рот видряпані шпилькою, навколо пояса – червона нитка, й щось – гілки або суха трава – уткнуте в голову, позначаючи кошлате каштанове волосся… На тулубі пластилінового хлопчика видряпані букви: прямо над серцем – акуратна велика «Ж», трохи нижче, майже залазячи на неї, – «А».

      Я обережно поклала фігурку на подушку поруч із голівкою дочки й вийшла, загасивши в її спальні світло. Незадовго до світанку вона забралася до мене в ліжко, як це часто робила, коли була ще зовсім малям, і я крізь дрімоту почула її шепіт: «Не гнівайся, maman. Я ніколи тебе не залишу». Від неї пахло сіллю й дитячим милом. У темряві вона міцно стискала мене у своїх теплих обіймах. Щаслива, я заколисувала її, заколисувала себе, обіймала нас обох, відчуваючи майже біль від неймовірного полегшення.

      – Я люблю тебе, maman. І завжди буду любити. Не плач.

      Я не плакала. Я ніколи не плачу.

      Решту ночі мене переслідували важкі видіння. Я погано спала й прокинулась на світанку, відчуваючи на своєму обличчі руку Анук, а на душі – огидне панічне бажання схопити дочку в оберемок і знову кинутися в мандри. Як нам тут жити? Які ж ми дурні, що вирішили, начебто він не наздожене нас навіть у цім місті? У Чорного чоловіка безліч облич, і всі вони невблаганні, суворі й надзвичайно небезпечні. Біжи, Віано. Біжи, Анук. Забудьте про свою маленьку солоденьку мрію й біжіть.

      Але ні, цього разу ми не втечемо. Ми й так уже надто віддалилися від