Шоколад. Джоан Гаррис

Ґійом. – Каже, я повинен позбавити Чарлі страждань.

      – Душа є в кожної істоти й у кожної речі, – заперечую я. – Так вважала моя мати. У всього, що існує.

      Ґійом киває, замкнувшись у колі власного страху й провини.

      – Як я буду без нього жити? – запитує він. Його погляд, як і раніше, звернений до собаки, і я розумію, що він забув про мою присутність. – Що я буду робити без тебе? – Я за прилавком стискаю кулака в німій люті. Мені знайоме це відчуття – страх, каяття совісті, невтамована спрага, – добре знайоме. Такий самий вираз я бачила на обличчі матері в ніч після зустрічі з Чорним чоловіком. І слова, вимовлені Ґійомом – «Що я буду робити без тебе?» – я теж чула. Їх шепотіла мені мати протягом усієї тієї жахливої ночі. Дивлячись на себе в дзеркало перед сном, уранці, коли я тільки прокидаюся, відчуваю страх, що збільшується, – упевненість, – й усвідомлюю, що моя власна дочка вислизає від мене, що я втрачаю її, втрачу напевно, якщо не знайду заповітного Притулку… І бачу на своєму обличчі такий самий ненависний вираз. Я обійняла Ґійома. Незвичний до жіночого дотику, він на мить застиг у напрузі. Потім почав розслаблюватися. Я почуваю, як з нього хвилями вихлюпується пекучий біль невідворотної втрати.

      – Віана, – тихо промовляє він. – Віана.

      – Це цілком природне почуття, – твердо кажу я йому. – І зрозуміле.

      Чарлі з-під табурета гавкає, висловлюючи своє обурення.

      Сьогодні ми заробили майже триста франків. Уперше змогли покрити витрати. Я з радістю сповістила про це Анук, коли вона повернулася зі школи. Однак дочка відповіла мені неуважним поглядом. Її завжди жваве личко надзвичайно серйозне, очі – темні, похмурі, як небо перед грозою.

      Я запитала в неї, чому вона така пригнічена.

      – Через Жанно, – голос у неї безбарвний. – Його мама заборонила йому гратися зі мною.

      Я згадала Жанно в костюмі Вовка на карнавальній ході. Худий семирічний хлопчик з кошлатою головою й підозріливим поглядом. Учора ввечері він грав з Анук на площі. Вони з войовничим лементом ганялися одне за одним, поки не стемніло. Його мати, Жолін Дру, одна з двох учительок початкової школи, дружить із Кароліною Клермон.

      – Он як? І що ж вона каже? – стримано питаюсь я.

      – Що я впливаю на нього погано. – Вона глянула на мене спідлоба. – Тому що ми не ходимо до церкви. Тому що ти відчинила крамницю в неділю.

      Ти відчинила.

      Я дивлюся на дочку. Мені хочеться обійняти її, але насторожує її неприступний ворожий вигляд.

      – А сам Жанно що думає? – якомога спокійніше запитую я.

      – А що йому залишається? Вона завжди поруч. Спостерігає. – Анук підвищує голос до лементу, і я здогадуюся, що вона от-от розплачеться. – Чому з нами так завжди? – вимогливо питає вона. – Чому я ніколи… – Не витримуючи внутрішньої напруги, вона замовкає; її худенькі ребра здригаються.

      – У тебе є інші друзі. – Я не перебільшую: учора ввечері я бачила з нею не менше п’яти дітей; площа аж дзвеніла від їхнього вереску й сміху.

      – Це