Шоколад. Джоан Гаррис

кивнув із серйозним виглядом.

      – У такому разі поясніть мені, будь ласка, мадемуазель…

      – О, називайте мене просто Віана, – вставляю я.

      – …чому ви вирішили перебратися до Ланскне? – Його єлейний тон пронизаний ворожістю, тонкі губи ще більше нагадують зачинену устрицю. – Як ви слушно зазначили, це не Париж. – Він поглядом дає мені зрозуміти, що Ланскне у будь-якому сенсі, безумовно, кращий за столицю. – Чи не здається вам, що така стильна, – витонченою рукою він із удаваною байдужістю махнув перед собою, маючи на увазі інтер’єр шоколадні, – спеціалізована крамничка користувалася би більшим успіхом – й була би більш доречною – у великому місті? Певен, у Тулузі й навіть в Ажені… – Тепер я розумію, чому ніхто з жителів не наважився зайти до нас сьогодні. Слово «доречно» обдає крижаним холодом, як прокльон пророка.

      Я знову під прилавком викинула пальці вилами в його бік – з люттю. Рейно, начебто вжалений, ляснув себе по шиї.

      – По-вашому, задоволення – це привілей великих міст? – розлютилася я. – Кожному необхідно іноді розслабитися, потішити себе розкішшю.

      Рейно промовчав. Очевидно, не погодився зі мною. Я йому так прямо це й заявила.

      – Сподіваюся, сьогодні вранці у церкві ви проповідували строго протилежні принципи? – Не дочекавшись від нього відповіді, я додала: – І все-таки я переконана: у цьому місті вистачить місця для нас обох. У нас в обох вільні підприємства, чи не так? – По його обличчю бачу: він зрозумів, що я кинула йому виклик. Якусь мить я дивлюся йому в очі – з нахабною, злісною посмішкою. Рейно відсахнувся, начебто я плюнула йому в пику.

      Він вимовив тихо:

      – Зрозуміло.

      Подібний тип людей мені добре знайомий. Ми з мамою вдосталь надивилися на них за роки мандрів по Європі. Ті ж люб’язні посмішки, презирство, байдужість. Дрібна монета, що випала з пухкої руки жінки біля стін переповненого Реймського собору; молоді черниці, які з осудом дивилися на маленьку Віану з голими колінами, що кинулася підбирати її на курній підлозі. Чоловік у чорній одежі, який гнівно, гаряче переконує в чомусь мою матір; вона вискочила із церкви бліда як полотно, до болю стискаючи мою руку… Пізніше я довідалася, що вона намагалася йому сповідатися. Що надихнуло її на цей крок? Можливо, самотність; потреба висловитися, звіритися комусь, але не коханцеві. Людині, що закликає до відвертості. Але невже вона сліпа! Його обличчя, що тепер уже аж ніяк не закликало до відвертості, суцільна гримаса гніву й обурення. Це гріх, смертний гріх… Їй слід залишити дитину на піклування добрих людей. Якщо вона любить свою маленьку – як її кличуть? Ганна? – якщо вона любить її, то повинна – зобов’язана – піти на цю жертву. Він знає монастир, де про неї можуть подбати. Він знає… Він схопив її за руку, стиснув пальці. Хіба вона не любить своє дитя? Хіба не мріє про порятунок? Невже не любить? Невже вона не бажає порятунку для неї?

      У ту ніч мати плакала, заколисуючи мене на руках. А вранці ми покинули Реймс, потай, озираючись навкруги, – гірше,