Шоколад. Джоан Гаррис

незворушно спитала я.

      – Мені вже час іти, – немов караючись, вона знову притисла до грудей кулаки. – Мені вже час іти. – У її рисах знову проступило сум’яття, а опущені від страху куточки губ надавали обличчю вираз не надто розумний… Однак та розгнівана, обурена жінка, яка говорила зі мною хвилину тому, була зовсім не дурна. Що – кого – вона побачила, що так різко змінилася в обличчі? Ледь вона ступила за поріг шоколадні й, горблячись під поривами уявного ураганного вітру, покрокувала у своїх справах, я підійшла до вікна, проводжаючи її поглядом. До неї ніхто не підійшов. Ніхто, як мені здалося, навіть і не дивився в її бік. І тут я помітила Рейно. Він стояв біля входу в церкву, в арці. Поруч із ним – незнайомий мені лисіючий чоловік. Погляди обох прикуті до вітрини «Небесного мигдалю».

      Рейно? Невже це він – джерело її страху? Від думки про те, що священик, можливо, намагається налаштувати Жозефіну проти мене, я відчула гостре роздратування. Пригадую, вона говорила про нього скоріше зі зневагою, ніж зі страхом. Співрозмовник Рейно – невисокий чоловік міцної статури. Закочені рукави його картатої сорочки оголюють лискучі червоні руки, маленькі інтелігентські окуляри мають безглуздий вигляд на великому м’ясистому обличчі. У всій його постаті помітна ворожість, спрямована невідомо на кого, і я нарешті впізнаю його. Я вже зустрічала його колись – з білою бородою, у червоному халаті. Він кидав солодощі в юрбу. На карнавалі. Санта-Клаус. Жбурляв цукерки в натовп з такою злістю, начебто сподівався вибити кому-небудь око. У цей момент біля вітрини зупинилася зграйка дітей. Чоловіків біля церкви я тепер не бачила, але, здається, розгадала причину поспішної втечі Жозефіни.

      – Люсі, бачиш того чоловіка на площі? У червоній сорочці? Хто це?

      Дівчинка скривилася. Її улюблені ласощі – мишки з білого шоколаду, п’ять штучок за десять франків. Я додала їй до паперового кулька ще дві.

      – Ти ж знаєш його, правда?

      Люсі киває.

      – Месьє Мускат. Хазяїн кав’ярні. – Я знаю цей заклад – непоказне маленьке місце наприкінці вулиці Сітуайєн-Лібр. Зо п’ять металевих столиків на тротуарі під вицвілим навісом з емблемою оранжаду. Стара вивіска – «Кав’ярня “Республіка”».

      Стискаючи в руці мішечок із солодощами, дівчинка відходить від прилавка, збираючись вискочити на вулицю, але потім, передумавши, знову повертається.

      – А от які його улюблені ласощі, ви ніколи не здогадаєтеся, – заявляє вона. – Тому що він нічого не любить.

      – У це важко повірити, – посміхаюсь я. – Кожна людина має щось любити.

      Люсі замислилася.

      – Ну, може, тільки те, що він забирає в інших, – лунко говорить вона й іде, махнувши мені на прощання через вітрину. – Перекажіть Анук, що після школи ми йдемо в Маро!

      – Обов’язково.

      Маро. Цікаво, чим приваблює їх цей район. Річка зі смердючими коричневими берегами. Вузькі вулички, по яких гуляє сміття. Оаза для дітей. Пласкі камінчики, які доладно скачуть по стоячій воді. Секрети, таємниці, мечі