Шоколад. Джоан Гаррис

за плечима, немов крила, волосся струменіє за спиною, як хвіст комети у кострубатому синьому небі.

      Дорогу мені перебігає чорний кіт. Я зупиняюся й починаю кружляти навколо нього проти годинникової стрілки, співуче примовляючи:

      – Ou va-ti-i, mistigri?

      Passe sansfaire de mal id.[8]

      Анук підспівує мені, кіт, муркочучи, валиться в пилюку і перевертається на спину, вимагаючи, щоб його погладили. Я нахиляюся до нього й помічаю щуплу бабусю, що із цікавістю спостерігає за мною з-за рогу будинку. Чорна спідниця, чорний плащ, заплетене в косу сиве волосся, згорнуте в акуратний складний вузол, очі уважні й чорні, як у пташки. Я киваю їй.

      – Ти – господарка chocolaterie,[9] – каже вона. Незважаючи на вік – за моєю оцінкою, їй років вісімдесят, якщо не більше – голос у неї дзвінкий; у ньому виразно чуються різкі інтонації, властиві уродженцям півдня.

      – Так, справді, – відповіла я й назвала своє ім’я.

      – Арманда Вуазен, – назвалася бабуся. – Я живу он там, – вона кивком показала на один з будиночків біля ріки – охайніший, ніж інші, зі свіжою побілкою й червоною геранню в горщиках за вікнами. Потім посміхнулася, від чого її рожеве, як у ляльки, личко, зібралося в мільйони зморщечок, і сказала: – Бачила твою крамничку. Симпатична. Це ти молодець, постаралася. Тільки вона не для нас, місцевих. Надто помітна, – у її тоні не було несхвалення – тільки майже непомітна іронічна приреченість. – Я чула, наш m’sieur le curé уже ополчився проти тебе, – уїдливо додала вона. – Побитися об заклад готова, він уважає, що шоколадні не личить стояти на його площі. – Вона знову кинула на мене грайливий, глузливий погляд. – Йому відомо, що ти відьма?

      Відьма, відьма. Це неправильне визначення, але я зрозуміла, що вона має на увазі.

      – Чому ви так вирішили?

      – О, це ж очевидно. Може, я й сама така. – Вона розреготалася, і сміх її пролунав, як какофонія скажених скрипок. – M’sieur le curé не вірить у чудеса, – сказала вона. – Щиро кажучи, я підозрюю, що він і в Бога не вірить. – Її голос повниться поблажливим презирством. – Хоч і має диплом богослова, а йому ще вчитися й вчитися. І моїй дурній доньці теж. У інститутах жити не вчать, вірно?

      Я з нею погодилася й запитала, чи знаю я її доньку.

      – Думаю, так. Каро Клермон. Безмозке дівчисько, дурніше не знайти у всьому Ланскне. Все говорить, говорить, говорить – і хоч би слово розумне сказала, – побачивши, що я посміхаюся, вона весело кивнула. – Не турбуйся, любонько, мене в моєму віці вже нічим не образиш. А вона уся в батька. Велике розчарування. – Бабуся глузливо подивилася на мене. – Тут зовсім нема де розважитися. Особливо коли ти стара, як я. – Вона помовчала, пильно дивлячись на мене. – Але, думаю, ми з тобою все-таки знайдемо, чим потішитися. – Тут її голова торкнулася моєї, і мене немов обдало свіжим подихом. Я намагалася вловити її думки, намагалася зрозуміти, чи не знущається вона з мене, але відчувала лише її доброту й веселий настрій.

      – Я

8

Кицю, кицю, ти куди? Зла мені ти не роби (фр.).

9

Кондитерська, де продають вироби з шоколаду (фр.)