Все те незриме світло. Ентоні Дорр

вісімдесят: дволампове, малопотужне радіо, навіть дешевше за державні приймачі, які він ремонтував у сусідських будинках. Він ловить тільки довгохвильові загально-німецькі передачі. Більше нічого. Нічого іноземного.

      Зраділі, діти пищать, коли він його показує. Юта не виявляє зацікавлення.

      Мартін Саксе цікавиться:

      – З математики багато питали?

      – А сир давали? А торт?

      – А вам дозволяли постріляти з гвинтівок?

      – Ви каталися в танках? Закладаюся, що каталися.

      – Я не міг відповісти на половину запитань, – каже Вернер. – Мене точно не візьмуть.

      Однак його беруть. Через п’ять днів після його повернення з Ессена поштар приносить у сиротинець листа для нього. На хрусткому конверті – орел і хрест. Без марки. Наче послання від Бога.

      Фрау Елена займається пранням. Менші хлопчики тісняться навколо нового радіо – слухають півгодинну передачу під назвою «Дитячий клуб». Юта й Клодія Фостер повели трьох молодших дівчаток подивитися лялькову виставу на ринку; відтоді, як Вернер повернувся, Юта перекинулася з ним лиш кількома словами.

      У листі написано: «Тебе призивають». Вернер має з’явитися до націонал-політичного навчального закладу номер шість у Шульпфорті. Він стоїть у залі сиротинцю, намагаючись це усвідомити. Потріскані стіни, обвисла стеля, дві лавки, на яких змінялися покоління сиріт, скільки шахти плодили безбатченків. А він знайшов звідси вихід.

      Шульпфорта. Крихітна крапочка на мапі біля Наумбурга, у Саксонії. За триста з гаком кілометрів на схід. Лише в найсміливіших мріях він дозволяв собі сподіватися, що колись поїде так далеко. Він зачудовано несе аркуш паперу на вулицю, де фрау Елена виварює простирадла серед клубів пари.

      Вона перечитує листа кілька разів.

      – У нас немає чим платити.

      – Так нам і не треба.

      – Далеко?

      – П’ять годин потягом. Квиток уже куплений.

      – Коли?

      – За два тижні.

      Фрау Елена: пасма волосся прилипли до щік, під очима – червоні кола, на ніздрях – рожеві обідки. Тоненький хрестик на мокрій шиї. Чи пишається вона ним? Вона тре очі й неуважливо киває.

      – Вони радітимуть.

      Вона віддає йому листа й звертає погляд на вулицю з густими рядами мотузок для випраного й відер із вугіллям.

      – Хто, фрау?

      – Усі. Сусіди. – Вона сміється неочікувано різким сміхом. – Такі люди, як той віце-міністр. Той, що забрав у тебе книжку.

      – Але не Юта.

      – Ні, не Юта.

      Вернер подумки проказує аргументи, які викладе своїй сестрі. «Pflicht. Це означає «обов’язок». Повинність. Кожен німець має виконувати своє призначення. Узувай чоботи і йди на роботу. Ein Volk, ein Reich, ein Führer.[27] У нас у всіх свої ролі, сестричко». Але перш ніж дівчата повертаються, новина про те, що його взяли, шириться кварталом. Один за одним приходять сусіди, захоплено вигукують і кивають. Дружини шахтарів приносять свинячі ніжки й сир; гості передають один одному Вернерів лист; ті, хто вміють читати, читають його

27

«Один народ, один райх, один фюрер» (нім.). Лозунг Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини.