Проклята краса. Дарина Гнатко

треба!

      Павло розгублено опустив руки.

      – Ганнусю, але чому?

      – А ви не знаєте?

      – Ні!

      – Невже Галина не повідомила вас про те, про що вже встигла розказати моїм батькам? Невже ви не знаєте, що маєте вдруге стати батьком?

      У місячному світлі було видко, як Павло нахмурився та скривився. Відчайдушним жестом запустив руку в густе світле волосся, важко зітхнув.

      – Знаю я, Ганно, все знаю. На жаль.

      – На жаль, – відлунням відгукнулась Ганнуся й затихла. Примара важкої Галини, знервованої та зі злим поглядом, мов жива, стала біля Павла, нагадуючи, що не належить їй цей чоловік і ніколи не належатиме.

      Павло зробив до неї крок, упіймав слабку, якусь мляву руку і міцно стис між своїх долонь.

      – Але ж то нічого не змінює, Ганнусю, моє світелко. Заради тебе я все покину, як би важко то не було…

      – Не кажіть так, – відсахнулась від нього Ганнуся, вивільнивши руку. – Ніколи нам щастя не буде, ніколи не збудуємо ми його на сльозах Галини. Та і я не зможу так жити.

      – А кому вона потрібна, Ганю, ця твоя жертва? – розсердився Гребенко. – Гадаєш, що мені? Ні, люба, помиляєшся. Вона нікому, окрім Гальки, не потрібна. Я так стомився від неї, настраждався. Досить! Тепер я щастя хочу, не з нею, обридлою та нелюбою, бути, а з тобою.

      – Нічого не вдієш, так уже доля склалась, – повторила Ганнуся мамині слова.

      – А ми можемо її змінити, – заперечив Гребенко, ухопивши Ганнусю за плечі й примусивши її глянути на себе. – Ми поїдемо далеко звідси, туди, де будемо тільки удвох. Там не буде Галини, не буде її ревнощів та остогидлого невдоволення.

      Ганнуся гірко усміхнулась. Ні, не зможе вона бути з ним щасливою, не для неї він, а то якесь затьмарення, примха молодого та ще недосвідченого серця, котрому забажалось мати те, що було таким гарним і звабливим. І мама має рацію: воно мине, колись мине.

      – Ні, – коротко відповіла вона, – я не зможу так учинити, зрозумійте мене!

      Павло нахмурився.

      – Зрозуміти? Ні, Ганю, я не можу. Мені теж нелегко наважитись покинути дітей, нехай та дитина ще й ненароджена, але Петрик завжди був моїм сумом та болем.

      – Ось бачте…

      – Але заради тебе я згоден покинути і його, зрозумієш ти це чи ні? – якось знервовано запитав він, і пальці його вже досить болісно вп’ялися в її плечі. Ганнуся здригнулась, але він не відпустив.

      – Розумію, але не можу, не можу погодитись.

      – Батьки нацькували?

      – Ні.

      – Ганю, не бреши. Тільки одного я не розумію, чому вночі вийшла до мене…

      – Я вийшла, бо хотіла з вами попрощатися, – прошепотіла вона, доторкаючись пальчиком до його напруженого та нахмуреного лиця. – За два дні татко відвезе мене до міста, до свого брата.

      Гребенко застиг.

      – Ганнусю…

      – Так буде краще, – зупинила його заперечення Ганнуся і на якусь мить дозволила йому доторкнутися до себе поцілунком, а потім різко вирвалась із його рук