Сходовий майданчик. Яна Дубинянская

лягають. Можливо, вона зараз приймає ванну – піниться шампунь, течуть шумливі струмені, і вона тихенько наспівує… а із спальні долинає роздратований голос безбарвного красеня: «Інго, ти скоро?»

      І раптом мертва стрілка різко сіпнулася догори, стрибнула на середину шкали і затанцювала там у неймовірно швидкому ритмі, коливаючись між сусідніми поділками.

      Він смикнувся, як в електрошоці, але чомусь одразу не встав, він дивився на тремтливу стрілку – не впустити момент, дочекатися, поки вона зупиниться! – але це вже зовсім не має значення, боже мій, зовсім не має… кошмар, мара… Він повільно відвів очі в інший бік, наче позбуваючись гіпнозу, – і стрибнув, ринувся туди, де…

      На сходовий майданчик.

      І спершу він побачив – чітко, наче повернулася гострота зору, – руку, одну лише руку у світлій рукавичці, зверх якої сріблилася на середньому пальці якої тоненька каблучка. А вказівний натискав кнопку дзвоника, круглого рубінового гудзика, який знаходився, мабуть, за сотні кілометрів звідси, – і який був тут, за десять кроків…

      Вона ритмічно тиснула на кнопку, відповіді не було – й супилася, зводячи брови на переніссі так само, як і тоді, в буфеті… Де б це зараз не відбувалося, – вона була сама, зовсім сама, пізньої ночі на сходовому майданчику.

      Він зробив кілька кроків уперед.

      – Перепрошую, міс… Інга? Добрий вечір. Я бачу, що ви… я хотів би, якщо ви, звичайно, не проти, запросити вас до себе…

      Я не впізнавала його, впритул не впізнавала і не пам’ятала, – але Марти вже точно не було вдома, йти мені зовсім нікуди, а цей сусід навіть знав моє ім’я… Я більш-менш сліпучо посміхнулася, кивнула йому й відповіла:

      – Дякую.

      РОЗДІЛ IV

      У його квартирі було темніше, аніж на сходах. Я спіткнулася на порозі – на праву, це на лихо, – і зачепила головою китайського дзвоника. Почувся тоненький мінорний дзвін, і в цей момент Мартин сусід клацнув вимикачем.

      Світло запалювалося повільно, поступово, це була люмінісцентна лампа, дуже слабка, така, що я навіть не замружилася, – але господар прикрив долонею свої квадратні окуляри з товстими скельцями. Власне, виглядав він досить пристойно. Маленький інтелігентний дідусь, типовий університетський професор на пенсії. Якщо я й бачила його десь, то лише у Сент-Клері. Тобто вічність тому, тобто у попередньому житті, коли… стоп. Я вже ледь не довела себе до істерики на сходовому майданчику.