Сходовий майданчик. Яна Дубинянская

нічого б не змінилося.

      Треба ж, я вже зараз погано пам’ятаю його обличчя – тільки перебитий ніс і дитячі губи. Взагалі-то він був хороший, такий наївний і незграбний, схожий на ведмежа. Все тіло – тіло я пам’ятала значно краще, – у дрімучому чорному волоссі, велике, важке, сильне. І полюбляв носити мене на руках. Хоча останнім часом здебільшого не туди, куди я хотіла, – я знизала плечима і тихенько засміялася. Остання фраза, яку я від нього почула: «А я кажу, що не дам тобі вийти звідси!.. А я кажу, ти повернешся!!!»

      За темним вікном стояла стіна лісу, накладаючись на чітке зображення мого обличчя. Вдивляючись у темряву, я взялася вигадувати адаптований варіант цієї історії для Марти. З Мартою ми не бачилися років зо три, та й раніше не настільки товаришували, щоб отак вриватися до неї серед ночі з наміром поселитися як мінімум на кілька днів. Але у Марти завжди, наскільки я пам’ятаю, лежали в сумочці дамські романи в м’яких паперових обкладинках. І вона плакала над ними абсолютно відверто, не шкодуючи туш на віях.

      Починати треба з фонтанчика.

      …Тонкий струмінь фонтанчика для пиття, падаючи на мармуровий обідок, розбивався на водяний пил, в якому тремтіла маленька райдуга. Молодий спортсмен пив довго і жадібно, його широкі плечі, вкриті краплинами поту поміж кучерявим волоссям, важко здіймалися. Відпивши останній ковток, він випростався і подивився на мене, дитячим рухом великої руки втираючи рота.

      Була весна, яскраво світило сонце, я – вже не знаю, чому, – відчувала себе щасливою… Я посміхнулась йому.

      – Хочете пити?

      Його голос ще ледь тремтів од переривчастого дихання. І я знову всміхнулася від цього наївного запитання, і схилилася над фонтанчиком, і відчула язиком смак крижаної води, а на талії – доторк гарячих рук…

      Не зовсім на талії, трохи нижче, – але пояснювати, мабуть, не варто. Як і відтворювати нашу подальшу розмову – котру я до того ж пам’ятала більш ніж погано. Здається, він прийшов тоді до фінішу чи то передостаннім, чи ще гірше, і невдоволені амбіції знайшли вихід в іншому напрямі. Класичною першою зустрічною виявилася я. І я це прекрасно бачила, я з першого ж погляду бачила його наскрізь, простого, як телеграфний стовп, – але він був чоловік, і він був не схожий, геть не схожий… Але про це вже точно не треба казати.

      Поїхали далі. Наші тіла нестримно потяглися назустріч одне одному… ні, так одразу – Марта цього не зрозуміє. Ну добре, наші тіла нестримно потягнуться одне до одного пізніше, під час прогулянки в ліс. Тим більше, що ми дійсно колись там гуляли, це було ще до того, як він виграв професійний забіг і винайняв оцю окрему квартиру – якою ж я була ідіоткою, коли погодилася туди переїхати! Про це теж доведеться сказати, тільки перехід має бути плавним, красивим.

      Ліс. У густій траві сюрчали цвіркуни, а небо просвічувало крізь темно-зелені крони дерев…

      – А-а-а-ї-і-і-і-а-а-а-а!!!

      Я сіпнулася всім тілом, ледь не зойкнула сама, – нерви геть ніякі! – і обернулася. Товстуха, яка сиділа за мною, верещала