Сходовий майданчик. Яна Дубинянская

виходимо разом.

      Ми відповідальні за тих, кого приручили. Сент-Екзюпері.

      А добре діло ніколи не проходить безкарно. Не пам’ятаю, хто.

      Виходячи, він подав мені руку – уявляю, як це виглядало. Пасажири автобуса уже встигли розійтися, і ми опинилися на зовсім порожній вулиці, – однак нічого схожого на постріли з-за рогу, звичайно, не відбувалося. Повз нас пролітали авто, їхні відображення ми бачили у довгій скляній вітрині, і хлопець кожного разу швидко повертав голову, дивлячись то на дорогу, то на її віддзеркалення. Може, він був трохи не в собі. Може, це було небезпечно – отак гуляти з ним нічною вулицею. Зараз мене більше цікавило, в якому з абсолютно однакових висотних будинків обабіч вулиці живе Марта. Здається, номер був непарний. Хоча, бог його знає. Треба було подивитися в обох – поверх і квартиру я пам’ятала точно. І все-таки позбутися мого екзотичного супутника, – його появи у своїй квартирі посеред ночі Марта точно не зрозуміє.

      Ми ввійшли у під’їзд, кроки стали лункими. Я зупинилася і обернулася до хлопця.

      Він заговорив першим.

      – Я навіть не знаю, що… я піддав ваше життя великій небезпеці, як останній… Я, напевне, маю все пояснити. Мене звуть Грегорі, Грег…

      Чого-чого, а знайомитися з ним я не збиралася.

      – Не варто, – перепинила я його досить різко. – Сподіваюся, у вас усе буде нормально. Просто зараз я йду не додому, і…

      На щастя, він зрозумів. Кивнув, пробурмотів щось нерозбірливе і відступив до дверей під’їзду, але не вийшов, а намагався щось розгледіти у щілину між стулками дверей. Мене він більше не цікавив.

      Я піднялася на третій поверх. Сходовий майданчик у цьому будинку мав незвичайне планування – він ішов півколом, як сонечко на дитячих малюнках, двері розходилися від неї широкими променями, чи то п’ять, чи шість, – чомусь важко було визначити їх кількість на око, без перерахунку. Я підійшла до другої ліворуч – друга ліворуч, без варіантів, – і кілька разів натиснула на кнопку дзвоника. Ніхто не відповідав, після паузи я спробувала ще – без результату. Марти не було вдома або я помилилася будинком… ні, Марти не було вдома. Цей рубіновий гудзик дзвоника, я його добре пам’ятаю, тому що…

      І стало боляче, страшенно боляче, адже і в нього був такий самий гудзик на дверях, і я згадала! – а за жорсткою угодою із собою не мала права згадувати… Взяти себе в руки, думати про щось інше, про когось іншого, про того спортсмена з руками у чорному волоссі… це хоча б романтично…  це хоча б по-дурному…

      Виявляється, відчинилися крайні двері праворуч, – а я й не помітила старшого вже чоловіка, який вийшов на сходовий майданчик, я його впритул не впізнавала, – навіть, коли він привітався зі мною як із знайомою, навіть, коли запросив зайти, навіть, коли я погодилася…

      РОЗДІЛ  ІІІ

      Нічна лампа світилась м’яким блідо-жовтим світлом – але він все одно накинув зверху картатий плед. Дуже втомилися очі. І взагалі, він надто втомлений од світла.

      Зір уже не коректували