Сходовий майданчик. Яна Дубинянская

лише раз – високого, гарного, видного, але темного й безбарвного поруч із нею. Недостойного. А втім, ніхто не був би вартий її, він сам також, більш за когось він сам, і він це розумів.

      Він кілька разів вітався з нею, коли бачив у вестибюлі, і вона відповідала, не дивлячись, скоромовкою – чергове вітання незнайомому викладачеві. А він здивовано усвідомлював, що навіть цього йому цілком достатньо, щоб кілька днів почувати себе абсолютно щасливим.

      Якось він заплатив за неї в університетському буфеті.

      Біля стойки утворилася невелика черга, позаду стояла Інга у світлому костюмі, з високою зачіскою, строга і зосереджена. Він підійшов нечутно і тихо став за нею, але не наважився привітатися. Інга стояла впівоберта, ледь примружившись, вона розглядала прейскурант, а ззаду на шиї в неї завивалися маленькі кучерики, що не вмістилися у зачіску, зовсім світлі, золотисті.

      Вона замовила апельсиновий сік і два коржики. Розкрила сумочку, вузенька рука пірнула всередину й затрималася там трохи довше, ніж потрібно, а потім виклала на стойку гребінець, калькулятор, дзеркальце…

      – Чорт!..

      Віддати все, що завгодно, – за те, щоб вона ніколи більше не казала «чорт», ніколи не супила брови, не шукала гроші в маленькій сумочці, ніколи, ніколи…

      Він поклав на стойку велику купюру, буркнув щось незрозуміле і стрімко рушив геть – втеча, аж ніяк не інакше. Він чув за спиною голоси – продавщиці: «За вас заплатили, візьміть же здачу!» – й Інги: «Ні, зачекайте, я зараз знайду!»

      Вона наздогнала його у дверях буфета, її сумочка була розкрита, і він точно знав, що на стойці лишився не тільки сік з коржиками, а й гребінець, і дзеркальце, і калькулятор…

      – Навіщо ви це зробили?

      Тому, що я люблю вас.

      Тому, що я божевільний стариган.

      Тому, що ні на що інше мене не вистачило.

      Він посміхнувся недоброю посмішкою нікчемного розпусника і гидотно-робленим голосом промимрив:

      – Я маю шкідливу звичку час від часу платити за гарненьких дівчат.

      Кілька секунд вона дивилася на нього, а тоді просто сказала:

      – Дякую, – і пішла в буфет їсти свої коржики й думати про що завгодно, крім нього, ані секунди про нього…

      Рік тому. Він і не мріяв тоді, що вона буде думати, знати, пам’ятати про його існування. Він навіть не намагався поговорити з нею. Тільки дивився. Був щасливим, коли бачив її кожен день, страшенно нервував, коли вона не приходила на заняття… а вона пропускала їх дедалі частіше, і настала зима, і якось раз він стояв на сходах університету, з неба сіявся вологий пил, і він зрозумів, що вона більше сюди не прийде. Ніколи.

      Він невтомно шукав її, чим викликав невимовний подив і в своїх колег, і в колишніх сокурсників Інги. Інги, яка так раптово щезла, щезла назовсім. Він дізнався, що вона жива, і це було все. Жодної адреси, жодної старої подруги, ані навіть того гарного безбарвного хлопця… Нічого. Можливо, вона змінила ім’я.

      Він намагався жити без неї. Жити далі. Переконати себе, що це не гірший, а може, і найкращий фінал його дивної історії. Зрештою,