Вагон №13. Вікторія Андрусів

мені, мамцю… Оті всі люди, що зібралися там… Невже їм і справді так важливо, аби угода з Євросоюзом була підписана?… Ось мені, приміром, байдуже… Ну й що, як відкриють кордони? Хіба це змінить наше життя? У мене грошей навіть на маршрутку до школи зазвичай нема, а не те, щоб світом подорожувати… Комедіанти…

      – Ні, Любчику, ти нічого не розумієш, замалий ще… – Ніна й сама неабияк тривожилася подіями, якими кишіла, немов вулик, країна й рідне містечко. Навіть там, поруч крамниці з гуманітаркою, тільки й чутно було, що про події у столиці. Народ, щоправда, коментував по-різному, однак зрозумілим було одне: люди хочуть пристойного життя… Їм наболіло так, що вже байдуже, якими лозунгами супроводжуватиметься назрілий процес. І вона намагалася спростувати синові по-своєму, по-простому. – Євросоюз, Любчику, це тільки привід зібратися й вимагати змін. Насправді все набагато глибше. Злидні принижують, а від цього люди стають злими. Особливо, коли хтось зовсім поруч відверто жирує, а ти не маєш навіть пристойного одягу, аби з хати у студінь вийти. Ти сам це добре знаєш…

      Любчик пригадав сьогоднішню сутичку у школі. І ту нещодавню, яка супроводжувалася відвідинами представниками двох сторін також. І отой неприкрито презирливий погляд, яким супроводжувала «класнуха» його маму, не кажучи вже про самого Едіка, який гидливо стояв осторонь впродовж виховної розмови, немов остерігався підчепити від неї якусь заразу… Покидьок… Убити його замало… І всіх йому подібних… – Подумки вилаявся Любчик, а уголос запитав:

      – Кажуть, у президента найдорожчий літак у світі… Це правда?

      – Хто його знає… Може й правда…

      – Кажуть, його сини – також міліонери…

      – Може й так…

      – А ще кажуть, що він скупив усі заводи, ледь не всю країну…

      – Ого! Та ж ти, як бач, у всьому інформований! – Здивувалася Ніна. – То чому перепитуєш, для чого люди зібралися на майдані?

      – Бо якось не віриться у те, що можливо виграти двобій із такою силою… Це – все одно, що з палицями на танки…

      – Нічого, Любчику… Як то у народі кажуть: «Буває, раз у році й палиця вистрелить»…

      – Мам, ну ти даєш! – Обурився Любчик. – Я серйозно з тобою говорю, а ти до мене все приповідками – приказками, немов до малої дитини.

      Ніна розсміялася.