Вагон №13. Вікторія Андрусів

дитини, зачатої підпилим двірником за особистим проханням кульгавої каліки… Тоді, у цілковитому розпачі саме вагітність врятувала її від потаємного бажання накласти на себе руки… І ось який парубійко виріс! Ще трохи й закінчить школу, знайде роботу, і отоді вони заживуть на широку ногу! І дах полагодять, і м’ясом ласуватимуть частіше, а не шлуночками й тельбухами… Та ще може, як вдасться заощадити, то й придбають електрообігрівач, і тоді не доведеться оббивати пороги вокзального начальства. А там, як поталанить, то ще й освіту отримає, вечірню чи заочну – яка різниця? Головне, аби вчитися хотів. Але це вже навіть для мрій занадто сміливо!

      – Мамцю, привіт! – Любчик виріс на порозі і, скинувши з плеча сумку, взявся розшнуровувати черевики. Куртка з’їхала з плечей на потилицю, і Ніна не втрималася – розсміялася.

      – Ну і вигляд у тебе, легіню.

      Любчик набундючився і, не розгинаючись, зняв куртку просто через голову, не розстібаючи.

      – Ще й ти долий мені масла у вогонь. Досить того, що я в школі вислухав.

      – Я ж по-доброму, Любчику, – осіклася Ніна. – В мене залишилося ще трохи грошей. Завтра я обов’язково тобі щось підберу.

      – Я собі тільки можу уявити, що це буде… Як завжди. – Однак, пригадавши, що зарікався нарікати, Любчик поблажливо махнув рукою. – Втім, яка різниця? Ще трохи, й закінчу школу… А там… Знайду собі роботу й заживемо, мов царі…

      Неначе прочитав її нещодавні думки… Однак Ніна, як ніхто усвідомлювала, що на відміну від мрій у реальності все не так безхмарно.

      – Ти гадаєш, у цій країні так легко знайти собі роботу? Я ось скільки оббивала пороги на біржі, готова була навіть за дріб’язок… Головне, аби робота була сидячою… А вони мені все одне товкмачать: «Отримуєте пенсію по інвалідності, то й тіштеся… Інші ось зовсім прибутків не мають»… Як не крути, але таки легше нам було, коли працювала фабрика для інвалідів… На тих свічках, що ми відливали, багато не заробиш, це правда… Але додаткова копійка відчувалася…

      – А чому її закрили? – Любчик пригадав часи, коли мама шкутильгала щодня на роботу у цех по відливу свічок. По ночах їй нестерпно нила нога, бо ж навіть отой шлях до роботи на околиці міста давався взнаки. Але й справді, вдома зрідка з’являлися ласощі, а свічками, винесеними за пазухою через прохідну, приторговувала по неділях на міському ринку.

      – Чому-чому? Фабрику спонсорував один бізнесмен, який перед виборами собі рейтинг підвищував. А як у депутати проліз, то про інвалідів й думати забув.

      – От паразити зажерливі… – Любчик знову пригадав про Едіка з його морепродуктами та екзотичним десертом і гидливо сплюнув. Цікаво, такими покидьками народжуються чи вже стають у процесі виховання? Підійшов до мами, обійняв її за плечі.

      – Що у нас сьогодні на обід? А, власне, яка різниця? Я голодний, як звір. Озброївшись ложкою, Любчик поглинав за обидві щоки суп без м’яса, а Ніна, примостившись у куточку, замилувано спостерігала за сином.