Вагон №13. Вікторія Андрусів

добродію й заплигнув у кабіну. Щойно машина опинилася на приватній території, брама упевнено поповзла назад – неначе проковтнула ранкову порцію їстівного і демонстративно закрила пащеку.

      – Ну ось, таким нема коли гаяти часу на телевізійні новини, – відмітила подумки Тоня, слідкуючи через монітор за чолов’ягою, який, відчинивши задні дверцята машини, акуратно викладав зв’язані задля компактності цупкими мотузками зелені насадження. Попри ранкову мжичку посмішка не сходила з його уст – напевно мав смішливий характер, і політикою, як бач, не переймався. – Ось і підтвердження ранкових роздумів, – заспокоювала себе Тоня. – Хто бажає працювати, той завжди знайде, чим прогодувати сім’ю. А ті,кому робити не хочеться, зазвичай мітингують. І, перевдягнувшись тим часом у тепленький вовняний спортивний костюм, подалася на подвір’я – давати подальші розпорядження щодо озеленення присадибної території. Який ще бунт, коли навколо – безліч клопотів, а на носі – зима?

      3. ЛЮБЧИК

      – Дивіться, опудало з городу втекло!

      – Йому би горобців у полі лякати!

      – Хелловін вже начебто минув, чувак!

      Не встиг Любчик відчинити двері класу, як завмер, приголомшений несподіваним реготом. Скупчившись за останньою партою тісним табунцем, трійця стильно вбраних підлітків націлила на нього скептичні прицінливі погляди. І одразу на їхньому фоні Любчикова завелика, немов отримана у спадщину від старшого брата куртка набула ще відразливішого вигляду. Ще б пак – пристойнішого вдома не знайшлося – з минулорічного виріс, а після невдалого маминого походу до «секонд-хенду» нічого не залишалося, як накинути на себе те, що потрапило під руку. Похолодало раптово.

      – Ти, як бач, знову по брендових бутиках вештався…

      – Чи може маскарадний костюм у театрі поцупив?

      – Та ні, це більше скидається на відвідини клубу парашутистів… – Кепкування сипалися одні за іншими, а Любчик, до обезкровлення стискаючи у кишенях кулаки, намагався залишатися незворушним.

      – Не ваша справа, – спробував було відшити, але марно. Хлопці, немов навмисне, перебували у збудженому настрої.

      – Колися, парашутист, де цього разу прикид роздобув? Це ще треба місця знати… – Один з з них, той, хто найбільше полюбляв допікати, солодко причмокнув язиком, удаючи заздрість. – Наступного разу я з тобою піду у пошуках стилю…

      – Відчепися… Мажор сраний… – Ще мить, і Любчик посунув би на нього попри обіцянку не чіпати, яку довелося дати торазу, коли таки не втримався. Пригадав, як бовванів, оточений з усіх боків ворогами – розгніваною аж до підвищення тиску «класнухою», мажорним татусем, що впродовж всієї виховної бесіди зиркав крізь вікно на пришкільний майданчик, піклуючись, аби хтось мимохідь не зарядив по лискучому капоту його срібного новесенького «мерса» м’ячем, і однокласником Едіком з роз’юшеним носом, який підплигував, немов молодий когутик, відстовбурчуючи пір’я.