Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк

Читать онлайн.
Название Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник)
Автор произведения Еріх Марія Ремарк
Жанр Зарубежная классика
Серия
Издательство Зарубежная классика
Год выпуска 1941
isbn 978-966-14-9578-3, 978-966-14-9125-9, 978-3-462-02687-0, 978-966-14-9575-2, 978-966-14-9579-0, 978-966-14-9577-6



Скачать книгу

Чи накажеш робити шибеницю? Але з чого?

      – Ось і вони, – сказав Гребер.

      З чотирма росіянами з’явився Мюкке. Два солдати конвоювали їх спереду, два ззаду. Першим ішов дід, за ним жінка, потім два молодших чоловіки. Усі четверо, не чекаючи наказу, вишикувались перед могилами. Перш ніж стати до могили спиною, жінка заглянула вниз. На ній була червона вовняна кофта.

      Лейтенант Мюллер з першого взводу вийшов із хати ротного командира. Він заступав Рае під час виконання вироку. Це було смішно, але формальностей нерідко ще дотримувалися. Кожний розумів, що четверо росіян, можливо, були партизанами, а може, й ні. Але їх все одно допитали за усталеною формою й винесли вирок, не залишивши їм жодних реальних шансів. Та й що тут було з’ясовувати? Вони нібито переховували зброю. Тепер їх мали розстріляти з дотриманням усіх формальностей, у присутності офіцера. Наче для них це мало якесь значення.

      Лейтенант Мюллер мав двадцять один рік, його прислали в роту лише півтора місяця тому. Він оглянув засуджених і прочитав вирок.

      Гребер подивився на жінку. Вона спокійно стояла в своїй червоній кофті перед могилою. Молода, міцна, здорова, створена, щоб народжувати дітей. Вона не розуміла того, що читав Мюллер, але знала, що це смертний вирок і що за кілька хвилин життя, яке так нестримно пульсує в її жилах, буде обірване назавжди. І все-таки жінка стояла спокійно, немовби нічого особливого не сталося і вона лише трохи промерзла на ранковому морозі.

      Гребер помітив, як Мюкке багатозначно щось прошепотів Мюллеру. Той звів брови.

      – А не можна зробити це потім?

      – Краще зараз, пане лейтенант, так простіше.

      – Гаразд. Робіть, як знаєте.

      Мюкке ступив наперед.

      – Скажи он тому, щоб скинув чоботи, – звернувся він до діда, що розумів німецьку, й показав на молодого полоненого.

      Старий виконав його наказ. Говорив він тихо, майже співучим голосом. Той другий – худий чоловік, до якого він звернувся, спершу нічого не збагнув.

      – Ану, швидше! – гримнув Мюкке. – Чоботи! Скидай чоботи!

      Старий повторив те, що сказав раніше. Молодий нарешті зрозумів, чого від нього хочуть, і, як людина, котра усвідомила свою помилку, почав квапно скидати чоботи. Стоячи на одній нозі й незграбно підстрибуючи, він стягав чобіт із другої. «Чому він так поспішає? – думав Гребер. – Щоб померти хвилиною раніше?» Чоловік узяв чоботи в руки й покірно простягнув їх Мюкке. Чоботи були добрячі. Мюкке щось пробурмотів і показав рукою вбік. Чоловік поставив чоботи й повернувся назад у ряд. Він стояв на снігу в брудних онучах, з них виглядали жовті пальці ніг, і він ніяково їх ховав.

      Мюкке уважно оглядав інших. Побачивши в жінки хутряні рукавиці, звелів покласти їх поряд з чобітьми. Червона кофта теж привернула його увагу. Вона була міцна й добротна. Штайнбреннер нишком посміювався, але Мюкке так і не наказав жінці роздягнутися. Чи то остерігався Рае, який міг усе бачити з вікна, чи то не знав, що йому з тією кофтою робити потім. Він одійшов убік.

      Жінка щось швидко заговорила російською мовою.

      – Запитайте, що вона хоче, – сказав лейтенант Мюллер.