Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк

візьміть команду на себе! Бачите руку? Розкопайте і переконайтеся, чи то не німець. Коли німець – поховайте! Хоча б’юсь об заклад, що ніякий то не німець!

      Підійшов Штайнбреннер.

      – Об заклад? – перепитав він. У нього був високий хлоп’ячий голос, якому він марно намагався надати чоловічої солідності. – На скільки?

      Мюкке на мить завагався.

      – На три карбованці, – сказав нарешті. – На три окупаційні карбованці.

      – П’ять. Якщо менше п’яти, я не згоден.

      – Гаразд. П’ять. Але платити обов’язково.

      Штайнбреннер засміявся. Його зуби заблищали в промінні блідого сонця. Було йому дев’ятнадцять років, він мав біляве волосся і обличчя готичного ангела.

      – Звичайно, платити! А як же інакше, Мюкке?

      Мюкке не симпатизував Штайнбреннеру, але побоювався його і був з ним обережним. Усі знали, що той стовідсотковий нацист.

      – Добре, добре. – Мюкке дістав із кишені портсигар вишневого дерева з випаленими на кришці квітами. – Сигарету?

      – Можна!

      – А фюрер не курить, Штайнбреннере, – недбало кинув Іммерман.

      – Стули писок!

      – Сам стули!

      – Ти тут, видно, розжирів! – Штайнбреннер скоса поглянув на нього крізь довгі вії. – Мабуть, уже все позабував, га?

      Іммерман розсміявся:

      – У мене не така коротка пам’ять. І я знаю, на що ти натякаєш, Максе. Але й ти не забувай того, що сказав я: фюрер не курить. І тільки. Тут четверо свідків. А те, що фюрер не курить, відомо кожному.

      – Годі патякати! – сказав Мюкке. – Треба копати. Наказ командира роти.

      – Ну що ж, почнемо! – Штайнбреннер припалив сигарету, яку йому дав Мюкке.

      – Відколи це в наряді курять? – запитав Іммерман.

      – Ми не в наряді, – роздратовано заявив Мюкке. – Годі теревенити. Гіршмане, це й вас стосується! Ідіть відкопуйте росіянина.

      – Це не росіянин, – сказав Гребер. Він сам підтягнув до вбитого кілька дощок і заходився звільняти від снігу руку та груди. Тепер стало добре видно мокрий мундир.

      – Не росіянин? – Штайнбреннер спритно й упевнено, немов танцівник, пройшов по хистких дошках і присів навпочіпки біля Гребера. – А й справді! Форма німецька. – Він обернувся. – Мюкке, це не росіянин! Я виграв!

      Важко ступаючи, Мюкке підійшов ближче. Пильно поглянув у яму, що повільно наповнювалась водою.

      – Нічого не розумію, – промурмотів він. – Ось уже майже тиждень, як ми знаходимо лише росіян. Очевидно, цей з грудневих, тільки провалився глибше.

      – А може, ще з жовтневих, – промовив Гребер. – Тоді тут проходив наш полк.

      – Дурниці! З тих ніхто залишитись не міг.

      – Ще й як міг. У нас тут був нічний бій. Росіяни відступили, а нам одразу ж наказали рушати далі.

      – Це правда, – підтвердив Зауер.

      – Дурниці! Наша тилова служба напевно підібрала й поховала всіх убитих. Напевно!

      – Не дуже це напевно. Наприкінці жовтня випав глибокий сніг. А ми просувалися тоді ще досить швидко.

      – Я чую це від тебе вже вдруге. – Штайнбреннер поглянув на Гребера.

      – Коли