Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк

Ще з минулої війни лейтенант! Жодного просування по службі. Хоробрий? Гаразд! А хто не був хоробрим? Немає в нього фюрерського гарту!»

      – Якої ви думки про Рае? – запитав він Штайнбреннера.

      Той здивовано поглянув на нього:

      – Адже він наш ротний командир, чи не так?

      – Звичайно. А взагалі?

      – Взагалі? Що – взагалі?

      – Нічого, – невдоволено буркнув Мюкке.

      – Глибше не треба? – запитав найстаріший із росіян, йому було років сімдесят, він мав брудну білу бороду, сині-сині очі, розмовляв ламаною німецькою мовою.

      – Заткни пельку і чекай, доки тебе спитають, – гримнув Штайнбреннер. Він помітно повеселішав, його очі стежили за жінкою, що була серед партизанів. Вона була молода й здорова.

      – Треба глибше, – сказав Гребер. Разом із Штайнбреннером та Зауером він наглядав за полоненими.

      – Для нас? – поцікавився росіянин.

      Штайнбреннер спритно підскочив до нього й навідліг сильно вдарив по обличчю.

      – Я ж тобі, діду, вже казав, щоб ти заткнув пельку. По-твоєму, тут що, базар? – І всміхнувся. Його обличчя не виражало гніву; на ньому проступало скоріше задоволення, з яким хлопчик відриває мухам лапи.

      – Ні, це могила не для вас, – промовив Гребер.

      Росіянин не поворухнувся. Він стояв і дивився на Штайнбреннера. Той уп’явся поглядом у нього. Раптом Штайнбреннер перемінився на обличчі. Він увесь внутрішньо напружився, мабуть, гадаючи, що росіянин неодмінно кинеться на нього, і чекав лише першого поруху. Що ж, він пристрелить його відразу. Не велика біда! Старого все одно чекає смерть, і ніхто не доскіпуватиметься, чи він убив його захищаючись, а чи просто знічев’я. Проте для самого Штайнбреннера це було не однаково. Гребер не міг збагнути, чи Штайнбреннер навмисне дратує росіянина лише заради спортивного інтересу, аби той на мить утратив самоконтроль, чи в нього ще залишився той своєрідний педантизм, з яким людина, навіть убиваючи іншу людину, намагається виправдати себе у власних очах. Трапляється і те, й друге. А інколи те й друге одночасно. Гребер спостерігав це не раз.

      Росіянин не ворушився. Кров із розбитого носа збігала йому на бороду. Гребер зважував, що б він сам зробив на його місці: кинувся на ворога, ризикуючи бути забитим, чи стерпів би все за кілька зайвих годин, за одну ніч життя? Але так нічого й не вирішив.

      Росіянин повільно нахилився і підняв мотику. Штайнбреннер ступив крок назад, готовий вистрелити. Але росіянин не випростався. Він почав знов колупати дно ями. Штайнбреннер ошкірився.

      – Лягай униз! – скомандував він.

      Росіянин кинув мотику й ліг у яму. Він лежав нерухомо. Кілька кавалків снігу впало на нього, коли Штайнбреннер переступав через могилу.

      – Не коротка? – запитав Штайнбреннер Гребера.

      – Ні. Райке був невисокий.

      Росіянин дивився вгору. Очі його були широко розплющені. Здавалося, в них віддзеркалюється небесна блакить. Від подиху м’яка борода біля рота ворушилася. Штайнбреннер якусь хвилю зачекав, потім звелів:

      – Вилазь!

      Росіянин вибрався нагору.