Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк

мені не щастить. Прокляття!

      Штайнбреннер сховав гроші.

      – По-моєму, це Райке, – сказав Гребер.

      – Що?

      – Лейтенант Райке з нашої роти. Це його погони. А на правій руці бракує половини вказівного пальця.

      – Дурниці. Райке поранило, і його евакуювали в тил. Нам потім сказали.

      – І все-таки це Райке.

      – Звільніть йому голову.

      Гребер і Гіршман відгрібали далі.

      – Обережно! – гукнув Мюкке. – Не зачепіть голови.

      Нарешті з-під снігу з’явилося обличчя. Воно було мокре, в очницях ще лежав сніг, і це справляло дивне враження; здавалося, скульптор не доліпив маску, залишивши її сліпою. Між посинілими губами блищав золотий зуб.

      – Я його не впізнаю, – сказав Мюкке.

      – А має бути він. Серед офіцерів, крім нього, втрат у нас не було.

      – Витріть йому очі.

      Якусь мить Гребер вагався. Потім обережно змів сніг рукавицею.

      – Так, це він, – мовив тихо.

      Мюкке захвилювався. Тепер він сам перейняв на себе командування. Коли йдеться про офіцера, вирішив він, командувати має старший чином.

      – Підніміть його! Гіршман і Зауер візьмуть за ноги, Штайнбреннер і Бернінг – за руки. Гребере, обережніше з головою. Нумо, всі разом – раз, два!

      Тіло трохи подалося.

      – Ану, ще разок! Дружніше!

      Труп знову трохи подався. Із снігової ями, коли туди проникло повітря, долинуло глухе зітхання.

      – Пане фельдфебель, нога відпадає! – гукнув Гіршман.

      Це був лише чобіт. Він наполовину зсунувся. Від талої води ноги в чоботях погнили і м’ясо розповзлося.

      – Опустіть на землю! – закричав Мюкке.

      Та було вже пізно. Тіло випорснуло, і чобіт залишився у Гіршмана в руках.

      – Там хоч нога є? – спитав Іммерман.

      – Поставте чобіт збоку й розгрібайте далі, – гримнув Мюкке на Гіршмана. – Хто б міг подумати, що тіло вже розклалося зовсім? А ви, Іммермане, помовчте. Майте повагу до смерті!

      Іммерман здивовано поглянув на Мюкке, але нічого не сказав. Через кілька хвилин усе тіло відгребли від снігу. У мокрому мундирі знайшли гаманець із документами. Літери порозпливались, але дещо можна було розібрати. Гребер не помилився: це був лейтенант Райке, той самий, що восени командував взводом у їхній роті.

      – Треба негайно доповісти, – сказав Мюкке. – Залишайтеся тут! Я одразу ж повернусь!

      Він подався до хати, де жив командир роти. Це була єдина більш-менш придатна для житла будівля. До революції вона, очевидно, належала попові. Рае сидів у світлиці. Мюкке з ненавистю подивився на широку російську піч, у якій палахкотів вогонь. На припічку спала лейтенантова вівчарка. Мюкке доповів, і Рае вийшов із ним на вулицю.

      Зупинившись біля мертвого тіла, Рае хвилину мовчки дивився на нього.

      – Закрийте йому очі, – мовив нарешті.

      – Неможливо, пане лейтенант, – відповів Гребер. – Повіки надто розм’якли, можуть одірватися.

      Рае перевів погляд на розбиту церкву.

      – Перенесіть його поки що туди. Домовина знайдеться?

      – Домовини