Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

чуттями? А може, в нас одного чудового дня розвинеться ще й шосте! Або їх стане аж вісім! Чи дванадцять! Хіба тоді світ не стане зовсім іншим? Можливо, вже при шостому чутті зникне поняття часу. Або простору. Або смерті. Або болю. Або моралі. І вже напевно – сьогоднішнє поняття життя. Ми мандруємо через буття з досить-таки обмеженими органами. Собака чує краще за будь-яку людину. Кажан наосліп обминає всі перешкоди на своєму шляху. Метелик має в собі радіоприймач і летить за кілька кілометрів прямо до своєї подруги. Перелітні птахи орієнтуються в просторі набагато краще за нас. Змії чують шкірою. Науці про природу відомо сотні таких прикладів. Як же тоді ми можемо щось знати напевно? Вдосконалюється якийсь орган чуття чи розвивається новий – і світ міняється, і уявлення про Бога теж міняються. За ваше здоров’я!

      Я піднімаю свою чарку й п’ю. Вино терпке і пахне землею.

      – Отже, краще чекати, поки в нас розвинеться шосте чуття, чи не так? – кажу я.

      – Не обов’язково. Робіть, що хочете. Але корисно знати, що якби в нас з’явилось ще одне чуття, всі наші уявлення розсипалися б ущент. І зникли б усі наші страхи. Нуг яке вино?

      – Добре. А як справи з фрейлейн Терговен? Краще?

      – Гірше. Приїжджала її мати, і дівчина не впізнала її.

      – Може, не хотіла впізнати?

      – Це майже те саме: вона не впізнала матері. Почала кричати, проганяти її. Типовий випадок.

      – Чому?

      – Хочете послухати довгу лекцію про шизофренію, батьківський комплекс, утечу від самої себе й дію шоку?

      – Так, – кажу я, – сьогодні хочу.

      – Цілу лекцію я вам не прочитаю. Тільки найнеобхідніше. Роздвоєння особистості – це звичайна втеча від самого себе.

      – А що таке «сам»?

      Верніке дивиться на мене.

      – Облиште це сьогодні. Втеча в якусь іншу особистість.

      Або навіть у кілька. Здебільшого хворий періодично на той чи інший час знову стає самим собою. А Женев’єва ні.

      І вже давно. Ви, наприклад, зовсім не знаєте її такою, якою вона є насправді.

      – Вона здається зовсім розумною отака, як зараз, – невпевнено кажу я.

      Верніке сміється.

      – А що таке розум? Логічне мислення?

      Я саме думаю про два майбутні нові чуття і тому не відповідаю йому.

      – Вона дуже хвора? – нарешті питаю я.

      – В нашому розумінні дуже. Але бувають випадки, коли такі хворі швидко і часто зовсім несподівано видужують.

      – Видужують від чого?

      – Від своєї хвороби. – Верніке запалює сигарету.

      – Фрейлейн Терговен часто почуває себе зовсім щасливою. Чому ви не залишите її такою, як вона є?

      – Бо її мати платить за лікування, – сухо відповідає Верніке. – Крім того, вона не щаслива.

      – Ви думаєте, що вона стане щасливішою, коли ви її вилікуєте?

      – Очевидно, ні. Вона вразлива, розумна і, мабуть, з багатою фантазією і поганою спадковістю. Властивості, які не обов’язково дають щастя. Коли б вона була щасливою, то навряд чи захворіла б.

      – Чому ж тоді ви не залишите її в спокої?

      – Так, чому? – каже Верніке. –