Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

людства віддав у жертву свого власного сина.

      – Пане вікарій, – кажу я з раптовою люттю, – навіщо Бог любові й справедливості створив людей такими не однаковими? Одного – бідним і хворим, а іншого – здоровим і підлим?

      – Хто принижений тут, той звеличиться в царстві небеснім. Божа справедливість зрівноважує.

      – Я не дуже в цьому впевнений, – заперечую. – Я знав одну жінку, яку десять років мучив рак, яка витримала шість страшних операцій, яку ніколи не покидав біль і яка, врешті, зневірилась у Богові, коли поховала двох своїх дітей. Вона перестала ходити до церкви, перестала сповідатися і причащатися і, згідно з правилами Церкви, померла в смертельних гріхах. Згідно з цими самими правилами, вона тепер горить і вічно горітиме в пеклі, яке теж сотворив бог любові. Це справедливо, чи не так?

      Якусь мить Бодендик мовчки дивиться на вино.

      – Це ваша мати? – питає він нарешті.

      Я здивовано переводжу на нього погляд.

      – Яке це має значення?

      – Це ваша мати, правда ж?

      Я ковтаю вина.

      – Хай навіть моя мати.

      Бодендик мовчить.

      – Вистачить одної секунди, щоб примиритись з Богом, – нарешті обережно каже він. – Одної секунди перед смертю. Єдиної думки. Не обов’язково навіть, щоб її було вимовлено.

      – Кілька днів тому я теж так говорив одній жінці, що впала у відчай. Однак якщо такої думки не було?

      Бодендик дивиться на мене.

      – Церква має свої правила. Правила, які б запобігали людським гріхам і виховували. У Бога їх немає. Бог – це любов. Хто з нас може знати, як він судить?

      – А він судить?

      – Ми так це знаємо. Насправді це любов.

      – Любов, – гірко кажу я. – Любов, сповнена садизму. Любов, яка несе муки й злидні, яка страхітливу несправедливість на світі хоче виправдати обіцянкою вигаданого неба.

      Бодендик посміхається.

      – Вам не здається, що до вас інші люди уже думали про це?

      – Безліч людей. І розумніших за мене.

      – Я теж так вважаю, – лагідно каже Бодендик.

      – Це ще не значить, що я також не можу думати про це.

      – Безперечно ні. – Бодендик наливає собі чарку. – Тільки робіть це ґрунтовно. Сумнів – це зворотний бік віри.

      Я дивлюсь на нього. Ось він сидить, незворушний, як башта, і ніщо не може його сколихнути. За його міцною головою стоїть ніч, неспокійна ніч Ізабели, яка тріпоче і б’ється у вікно, безмежна ніч, вщерть наповнена питаннями без відповіді. А Бодендик на все має відповідь.

      Відчиняються двері. На великій таці у каструлях, поставлених одна на одну, з’являється вечеря. Сестра з кухні застеляє стіл скатертиною, кладе ножі, ложки та виделки і зникає.

      Бодендик знімає верхню каструлю.

      – Що в нас сьогодні на вечерю? Бульйон, – ніжно каже він, – бульйон з мозковими галушками. Вищий клас! І печеня в оцті з червоною капустою. Одкровення!

      Він насипає собі тарілку бульйону й почгїнає їсти. Я серджусь на себе, що завів з ним диспут, і відчуваю його перевагу, хоч усе сказане аж ніяк не розв’язує проблеми.