Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

свіжі номери «Берлінер Тагеблатт» та «Елеганте Вельт». Я міг би ще домалювати кольоровою крейдою ескіз пам’ятника полеглим, однак на ге вистачить часу й завтра. Я закриваю друкарську машинку і відчиняю вікно. З Лізиної квартири чути грамофон. Вона з’являється біля вікна, цього разу одягнена, і розмахує величезним букетом червоних троянд, посилаючи мені рукою поцілунок. «Ґеорґ! – думаю я. – Встиг-таки, проноза!» Я показую на його кімнату. Ліза вихиляється з вікна і каркає через вулицю своїм хрипким голосом:

      – Красно дякую за квіти! Ви, мисливці за покійниками, виявляється, ще й кавалери!

      Вона аж тіпається від сміху, показуючи хижі зуби. Потім дістає листа.

      «Найшановніша, – хрипить вона, – поклонник вашої краси насмілюється скласти до ваших ніг ці троянди». – Ліза переводить подих. – І адреса: Цирцеї з Гакенштрассе, 5. Що таке Цирцея?

      – Жінка, що обертає чоловіків на свиней.

      Ліза труситься від реготу, однак вона явно задоволена. Здається, що разом з нею труситься весь будинок. Це не Ґеорґ, міркую я. Він ще не зовсім з’їхав з глузду.

      – Від кого лист? – питаю її.

      – Від Олександра Ризенфельда, – хрипить Ліза, – через фірму «Кроль і сини». Ризенфельд! – вона аж заходиться від сміху. – Це не той миршавий, бридкий, що був з вами у «Червоному млині»?

      – Він не миршавий і не бридкий, – заперечую я. – Він чоловік у силі і дуже показний. Крім того, мільярдер.

      Ліза на мить замислюється. Потім киває, ще раз махає мені рукою і зникає в кімнаті. Я зачиняю вікно і чомусь раптом згадую Ерну. Насвистуючи, я спускаюсь униз і бреду через сад до будівлі, в якій працює скульптор Курт Бах.

      Він сидить з гітарою на східцях перед дверима. Позад нього біліє лев з пісковика, витесаний для пам’ятника полеглим. Лев той скидається на звичайну кішку, в якої болять зуби.

      – Курте, – звертаюсь я до нього, – якби твоє бажання могло відразу здійснитись, чого б ти захотів?

      – Тисячу доларів, – не задумуючись, відповідає він і бере на гітарі дзвінкий акорд.

      – Тьфу! Я думав, що ти ідеаліст.

      – Я й є ідеаліст. Тому й хочу мати тисячу доларів. Ідеалізму мені не треба бажати. Я й так його маю більш ніж досить. А грошей мені бракує.

      Проти цього не заперечиш. Логіка в нього бездоганна.

      – А що б ти зробив з грошима? – питаю я, все ще не втрачаючи надії.

      – Купив би собі квартал будинків і жив би з квартирної плати.

      – І тобі не соромно? – кажу я. – А втім, ти не прожив би на квартирну плату, вона дуже низька, а підвищити її ти не мав би права. Тому її не вистачило б навіть на ремонт, і скоро б довелося знову продавати будинки.

      – Тільки не ті, які б я купив! Я протримав би їх, поки не скінчиться інфляція. Тоді вони знову давали б справжній прибуток, мені залишалось би лиш збирати гроші. – Бах бере ще один акорд. – Будинки, – каже він задумливо, наче мова йде про Мікеланджело. – За сто доларів сьогодні можна вже купити той,