Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

здивовано кажу я. – Звідки тобі відомо?

      – Та йдуть чутки. Ти знаєш, я б хотіла колись піти з тобою в божевільню.

      – Ти й так туди скоро потрапиш.

      – Ну, це ми ще побачимо, хто перший, – спокійно заявляє Ліза і кладе квіти на надгробок. – На, забирай цю пашу. Я не можу тримати їі в кімнаті. Мій старий надто ревнивий.

      – Що?

      – Авжеж! Як бритва. А чом би й ні?

      Я не знав, що бритва може бути ревнива, однак образ переконує.

      – Коли твій чоловік ревнивий, то як же ти умудряєшся вечорами зникати з дому?

      – Уночі він у різниці. І я вже якось улаштовуюсь.

      – А коли він не в різниці?

      – На такий випадок я маю місце гардеробниці в «Червоному млині».

      – Справді?

      – Хлопче, ти дурний, – каже Ліза, – як і мій старий.

      – А одежа й прикраси?

      – Кажу йому, що все це дешеве й фальшиве. – Ліза посміхається. – Всі чоловіки вірять у таке. Так от, бери цю зелень. Подаруй її якійсь теличці. По тобі видно, що ти з тих, хто дарує квіти.

      – Ти погано мене знаєш.

      Ліза кидає на мене через плече багатозначний погляд і рушає додому. Її гарні ноги взуті в розтоптані червоні пантофлі. Одна пантофля прикрашена помпоном, в другої він одірваний.

      Троянди аж світяться в присмерку. Букет чималий – Ризенфельд не поскупився. П’ятдесят тисяч марок, прикидаю я. Боязко озираючись, як злодій, забираю їх і йду до себе в кімнату.

      За вікном у голубому плащі стоїть вечір. Кімната повна відблисків і тіней. І раптом, ніби з засідки, на мене нападає самотність. Я знаю, ще це безглуздо: я не самотніший, ніж віл у стаді воліз, однак, що з того? Самотність – це не відсутність товариства. Мені зненацька спадає на думку, що, може, я вчора буьз надто нестриманий з Ерною. Можна ж було все спокійно вияснити. До того ж у кожному її слові звучали ревнощі. А ревнощі означають кохання, це кожному відомо.

      Я втуплюю погляд у вікно. Насправді я знаю, що ревнощі – не кохання. Але що вдієш? Вечір б’є в голову, до того ж, з жінками не слід сперечатися, каже Ґеорґ. А я саме це й робив! Охоплений каяттям, я вдихаю запах троянд, який перетворює кімнату на храм Венери з «Тангейзера». І помічаю, що весь тану: я повний всепрощення, примирення й надії. Швидко нашкрябавши кілька рядків, я заклеюю конверта, навіть не перечитавши написаного, і йду до контори по шовковий папір, у якому ми отримали останню партію фарфорових ангелів. Я загортаю в нього троянди і вирушаю на пошуки Фрица Кроля, наймолодшого нащадка фірми. Йому дванадцять років.

      – Фрице, – кажу йому, – хочеш заробити дві тисячі?

      – Розумію, – відповідає він. – Давайте. Адреса та сама?

      – Так.

      Він зникає з трояндами – третя сєітла голова за сьогоднішній вечір. Всі знають, чого вони хочуть, – Курт, Ліза, Фриц, – і тільки я не маю жодного уявлення. Ерна теж не те, що мені треба, я відчув це в ту мить, коли Фрица вже не можна було повернути назад. Але що ж те? Де олтарі, до боги і де жертви?

      Однак на концерт Моцарта я все-таки вирішую піти – хоч я й сам і музика змусить мене ще сильніше відчути самотність.

      Я