Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

поки ти обернешся, щоб зразу зникнути.

      Я задумуюсь над цим. Виходить так, що позад тебе весь час зяє прірва.

      – Мене теж не стає, коли ти обертаєшся? – питаю її.

      – Тебе теж. Нічого не залишається.

      – Он як! – кажу я, трохи вражений. – А для себе я завжди тут. Як би я швидко не обертався.

      – Ти обертаєшся не в той бік.

      – А хіба від цього теж щось залежить?

      – Для тебе залежить, Рольфе.

      Мене знову прикро вражає це ненависне ім’я.

      – А для тебе? Для тебе як?

      Вона дивиться на мене і байдуже сміється, ніби я хтось зовсім їй незнайомий.

      – Для мене? Мене ж тут зовсім немає!

      – Так? А для мене тебе тут доволі.

      Вираз її обличчя міняється. Вона ніби знову пізнає мене.

      – Справді? Чому ти не кажеш мені про це частіше?

      – Я кажу тобі про це завжди.

      – Надто мало.

      Вона прихиляється до мене. Я відчуваю її подих у себе на обличчі і її груди крізь тонкий шовк.

      – Надто мало, – повторює Ізабела, зітхаючи. – Чому ніхто не знає цього? Ех зи, статуї!

      Статуї, міркую я. А чим же я можу бути? Я дивлюсь на неї. Женев’єва дуже вродлива, вона хвилює мене, і завжди, коли ми буваємо разом, у мене в жилах немовби волають тисячі голосів, але потім вони раптом обриваються, ніби між ними неправильно ввімкнуто контакт, я втрачаю розум, однак все це кінчається тільки збентеженням. Не можна ж прагнути божевільної. Може, хто й здатний на таке, але я ні. Це все одно, що прагнути автоматичної ляльки або загіпнотизованої. Але я все-таки не можу не відчувати її близькості.

      Зелене шатро алеї розступається, і ми виходимо до заллятих сонцем грядок тюльпанів і нарцисів.

      – Тобі треба надягнути капелюшок, Ізабело, – кажу я. – Так хоче лікар.

      Вона кидає капелюшок у квіти.

      – Лікар! Чого він лиш не хоче! Він хоче одружитись зі мною, але в нього серце висохло бід голоду. Цей лікар – спітніла сова.

      Я не думаю, що сови можуть пітніти. Однак образ переконливий. Ізабела ступає, як балерина, поміж тюльпанами і нахиляється до землі.

      – Ти їх чуєш?

      – Звичайно, – з полегшенням кажу я. – Їх кожному чутно. Вони дзвенять у фа-дієз-мажор.

      – А що таке фа-дієз-мажор?

      – Це такий тон. Найприємніший з усіх.

      Ізабела накриває квіти своєю широкою сукнею.

      – Тепер вони дзвенять у мені?

      Я киваю головою і дивлюсь на її тоненьку шию. Все в тобі дзвенить, думаю я. Ізабела зриває тюльпан і розглядає розкриту квітку і м’ясисту стеблину, з якої виступає сік.

      – Оцей ось зовсім неприємний.

      – Значить, він дзвенить у до-мажор.

      – Обов’язково має бути мажор?

      – Може бути також і мінор.

      – А обидва разом?

      – У музиці – ні, – кажу я, загнаний на слизьке. – Там є певні принципи. Може бути або мажор, або мінор. Або один за одним.

      – Один за одним. – Ізабела дивиться на мене з легким презирством. – Завжди ти намагаєшся викрутитись, Рольфе. Чому?

      – І сам не знаю. Я хотіз би, щоб було інакше.

      Раптом