Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

особу, якій не догодиш. Коли ж вона не така, то це вже Ізабела. І обидві – ілюзія, бо в дійсності її звуть Женев’єва Терговен, у неї хвороба, що має негарну й дещо таємничу назву – шизофренія, роздвоєння свідомості й особи. Тому вона і вважає себе то Ізабелою, то Женні – не тою, хто вона є насправді. Женев’єва – одна з наймолодших пацієнток закладу. Її мати нібито живе в Ельзасі, вона досить багата, але мало турбується про дочку: принаймні, я її ще не бачив жодного разу, відколи знаю Женев’єву, а знаю я її вже шість тижнів.

      Сьогодні вона Ізабела, я відразу помічаю це. Вона живе тоді в світі мрій, що не має нічого спільного з дійсністю, і здається легкою, невагомою. Я б не здивувався, якби метелики, що літають навколо, сідали їй на плечі.

      – Ти знову тут! – радісно вигукує вона. – Де ти був весь час?

      Коли вона Ізабела, то завжди зве мене на «ти». Це ні про що не говорить; вона тоді зве так весь світ.

      – Де ти був? – знову питає вона.

      Я киваю на ворота.

      – Десь там, за ними…

      Якусь мить вона пильно дивиться на мене.

      – За ними? Чого? Ти щось там шукаєш?

      – Може, й шукаю, та лиш не знаю що.

      Ізабела сміється.

      – Облиш, Рольфе. Ніколи нічого не знайдеш.

      Я здригаюсь, почувши це ім’я. На жаль, вона часто зве мене Рольфом, бо, як і себе, вважає за когось іншого і не завжди за того самого. Рольф у неї чергується з Рудольфом, а раз з’явився навіть якийсь Рауль. Рольф – нудний опікун, якого я терпіти не можу; Рауль, очевидно, якийсь спокусник; найбільше мені подобається, коли вона зве мене Рудольфом: тоді вона мрійлива і закохана. Моїм справжнім ім’ям – Людвіг Бодмер – вона нехтує. Я кілька разів називав себе їй, але Ізабела просто не бере мого імені до уваги.

      Спочатку це все мене дуже бентежило, але потім я звик. Тоді я ще уявляв собі душевні хвороби тільки як припадки буйства, намагання вбити когось та ідіотизм – тим несподіванішою була для мене поведінка Женев’єви. Я довго не міг повірити, що вона справді хвора, складалось враження, що ця дівчина навмисне плутає імена й людей; мені ще й тепер часом здається, що вона здорова. Але потім я зрозумів, що за цим тендітним створінням незримо стоїть хаос. Він ще не був у ній, але десь близько, і це надавало Ізабелі разом із молодістю – бо дівчині було тільки двадцять років – і хворобою майже трагічної краси, дивовижної привабливості.

      – Ходімо, Рольфе, – каже вона, беручи мене за руку.

      Я ще раз пробую позбутися ненависного імені.

      – Я не Рольф, – пояснюю я, – а Рудольф.

      – Ти не Рудольф.

      – Ні, Рудольф. Рудольф Айнгорн.

      Ізабела колись так називала мене. Але мені не щастить. Вона сміється, як сміються з упертої дитини.

      – Ти й не Рудольф і не Рольф. Але ти й не той, за кого себе вважаєш. А зараз ходімо, Рольфе.

      Я дивлюсь на неї. На мить у мене знов з’являється почуття, що вона не хвора, а лиш прикидається.

      – Не будь нудним, – каже вона. – Чому ти хочеш бути завжди