Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

зупиняється на Рене де ля Тур.

      – Це ви щойно?..

      Рене закриває пудреницю.

      – Що? – питає вона срібним чарівним сопрано. – Що ви хочете?

      Едуард остаточно збитий з пантелику. Він не знає вже, що й думати.

      – Ви, мабуть, перевтомилися, пане Кноблох? – питає Ґеорґ. – Здається, у вас галюцинації?

      – Але ж хтось щойно…

      – Ти збожеволів, Едуарде, – перебиваю я його. – І вигляд у тебе поганий. Треба відпочити. Нам не цікаво продавати твоїм рідним дешевий надгробок з фальшивого італійського мармуру, а кращого ти не вартий.

      Едуард кліпає очима, як старий сич.

      – Дивна ви людина, – каже Рене де ля Тур ніжним, як у флейти, сопрано. – Звалюєте на своїх гостей вину за те, що ваші кельнери глухі.

      Вона сміється – чарівна дзвінка суміш срібла й музики.

      Едуард хапається за голову. Він втрачає останню витримку. Ні, цю дівчину теж ні в чому не запідозриш. Той, хто так сміється, не може горлати, як солдафон.

      – Можете йти, Кноблох, – недбало кидає Ґеорґ. – Чи хочете побалакати з нами?

      – І не їж так багато м’яса! – додаю я. – Мабуть, вся біда в ньому. Як ти щойно казав нам: згідно з найновішими науковими даними…

      Едуард рвучко повертається і швидко йде геть. Ми чекаємо, поки він відійде на достатню відстань. І ось могутнє тіло Віллі починає тремтіти від беззвучного сміху. Рене де ля Тур ніжно посміхається. Очі її іскряться.

      – Віллі, – кажу я. – Я людина поверхова і вважаю цю мить одною з найкращих у своєму молодому житті. Але поясни ж нам нарешті, що трапилось?

      Віллі, тіпаючись від німого реготу, показує на Рене.

      – Exusez, mademoiselle, – звертаюсь я до неї. – Je me…

      Моя французька мова викликає у Віллі ще більший регіт.

      – Скажи їм, Лотто, – пирхає бін.

      – Що? – скромно посміхаючись, але тихим розкотистим басом питає Рене.

      Ми мовчки дивимось на неї.

      – Вона артистка, – видавлює з себе Віллі. – Дуетистка. Виконує дуети, але сама. Одну строфу високим голосом, другу – низьким. Одну – сопрано, другу – басом.

      Темрява розвіюється.

      – Але ж бас… – дивуюсь я.

      – Талант, – пояснює Віллі. – І, звичайно, старанність. Вам треба колись послухати, як вона передає сімейну сварку. Лотта просто чарівна!

      Ми погоджуємося з цим. З’являється гуляш. Едуард крадеться по залі, стежачи здалеку за нашим столиком, його хиба в тому, що він завжди намагається доскіпатись до всього. Це псує його лірику і робить його недовірливим. Зараз Едуард сушить собі голову над походженням таємничого баса, але він навіть не підозрює, що його ще чекає. Ґеорґ Кроль, кавалер старої школи, запросив Рене де ля Тур і Віллі бути нашими гостями і разом з нами відсвяткувати перемогу. А потім він дасть Едуардові за чудовий гуляш чотири папірці, які всі разом сьогодні варті хіба що кілька кісток. Едуардові залишиться тільки скреготіти зубами від злості.

      Вечоріє. Я сиджу біля вікна у своїй кімнаті, розташованій над конторою. Наш будинок низький, старий