Сповідь відьом. Тінь ночі. Дебора Гаркнесс

чималенька сума грошей.

      – Я добре пам’ятаю, куди нам сказав їхати Рейлі, тітонько, але ж він – пірат. І, до того ж, англієць. І його тут немає. Я звертаюся до Метью.

      «Immensi tremor oceani», – прошепотів Метью, вдивляючись у морські хвилі, що важко здіймалися довкола нас. У цю мить на тлі темних вод він, як дві краплини води, був схожий на різьблену носову фігуру корабля. І дивною була його відповідь на запитання племінника: «Тремтіння неозорого океану». «Може, я чогось недовчила у латині?» – подумалося мені.

      – Приплив сприятиме нам, а кіньми до Фужеру ближче, аніж до Сен-Мало, – продовжив Гелоуглас так, немов слова Метью мали якийсь конкретний сенс. – У таку погоду тітоньці буде на воді не холодніше, ніж на суходолі, а на неї ще чекає дальня дорога.

      – А потім ви нас покинете. – То було не запитання, а констатація факту. Метью опустив повіки і кивнув.

      – Гаразд.

      Гелоуглас увібрав вітрило, і човен змінив курс із південного на східніший. Метью сидів на кормі, прихилившись спиною до поруччя корпусу і обійняв мене руками так, що його накидка огорнула мене, додатково захищаючи від холоду.

      Міцно поспати було неможливо, але я дрімала, притулившись до грудей Метью. Наразі подорож складалася важко: доводилося безжально гнати коней і привласнювати чужі човни. Температура була низькою, і на ворсинках шерсті утворився іній. Гелоуглас та П’єр безперервно перемовлялися на якомусь французькому діалекті, а Метью мовчав. Інколи він відповідав на їхні запитання, але свої думки ховав під лячною маскою спокою та врівноваженості.

      На світанку погода змінилася – довкола опустився туман і пішов сніг. Борода Гелоугласа швидко побіліла, перетворивши його на вельми точну копію Санта-Клауса. За його командою П’єр регулював вітрила, і невдовзі з туману виринув сіро-білий ландшафт французького узбережжя. Проминуло не більше півгодини, як приплив хутко помчав нас до берега. Припливна хвиля підняла човен, і крізь туман прорізався шпиль дзвіниці, встромляючись у хмари. Він був навдивовижу близько, хоча фундаменту споруди не було видно з-за густого снігу. Я затамувала подих.

      – Тримайтеся, – похмуро сказав Гелоуглас, коли П’єр згорнув вітрило.

      Човен рвонув крізь туман. Крики чайок та плюскіт води об скелі підказали мені, що ми наближаємося до берега, але човен і не думав уповільнювати свій хід. Гелоуглас устромив весло у припливний потік, і суденце зробило різкий поворот. На березі хтось гукнув чи то вітання, чи то застереження.

      – Il est le chevalier de Clermont (Це шевальє де Клермон!) – гукнув у відповідь П’єр, приклавши долоні рупором до рота. Його слова були зустрінуті тишею, а потім у холодному повітрі почулися квапливі кроки.

      – Гелоугласе! – скрикнула я. Ми мчали прямісінько на стіну. Я у відчаї намацала весло, щоб перепинити неминучу катастрофу. Та щойно мої пальці зімкнулися на ньому, як Метью рвучко вихопив весло з моєї руки.

      – Він швартувався в цій точці сторіччями, а його родичі – іще довше, – спокійно мовив Метью, легко, мов пушинку, тримаючи весло у своїй руці. Якимось