Повія. Панас Мирний

візьми та й одкинься: «Ні за що не візьму Хіврі». – «А кого ж тобі? Попівну яку?» – «От, – каже Федір, – гарна дівка у Притики – Христя». Грицько глянув так на сина, мов його хотів наскрізь пронизати. «У Притики?.. Гарна, та що має?» – грізно спитався. І вже більше Федора не силував.

      З того часу ніколи не минав случаю тим або другим Притиці насолити. А Федір, як на те, дедальше все більше припадає до Христі; не так вона до нього, як він до неї липне. Люди по селу почали гомоніти: причарувала Христя Федора та й глузує з його. Почув Грицько та ще дужче сказився: вилаяв Федора, трохи не бив і нахвалявся, що він сього Притику з усією сім’єю з світу зжене; так ото Христю де стріне, зараз і почне їй очі хлопцями вибивати. От і тепер: не одну, не дві голки загнав він і без того в уражене серце… Христя мовчала. Та й що їй казати? Чи їй тепер до тих хлопців, коли у своїй хаті таке лихо? Уже Пріська вступилася за неї.

      – Що це ти верзеш таке, Грицьку? – спитала. – Коли не побачиш Христю, то все хлопці та хлопці…

      – А ти глядиш за своєю дочкою? – грізно запитав Грицько.

      Защеміло, заболіло материне серце. І без того важка туга надавила його, а така образа пройняла, неначе шилом, до самого краю.

      – Гляди вже ти краще за своїми дітьми, а не прийшов чужих учити… – образливо одказала вона.

      – І навчу!.. навчу! – гукає Грицько.

      – Чому ж ти навчиш? Ти б ще дужче залив очі, то більше б побачив, – не витерпіла Пріська, натякаючи на те, що Грицько прийшов випивши.

      – А ти мені не кажи сього… І ти чарівниця, і твоя дочка така! Ви тільки й знаєте хлопців заманювати та чарувати.

      – Яких хлопців? – здивувалася Пріська.

      – Не знаєш? Удаєш себе святою? А хто мого Федора з ума звів? Хто його напував, підкурював?.. Не знаю, думаєш? Мовчи ж!

      І, блиснувши, мов гострими ножами, очима, він стукнув дверима та й потяг з хати.

      До лиха – та ще лихо; до печеного – та ще вогню прикладають…

      – Що се, Христе, кажуть? За кого се кажуть? – з докором і сльозами повернулася вона до дочки.

      Та стояла, як стіна, німа, як крейда, біла. Вона злякалася тії бучі, що збив Грицько; вона злякалася його погляду страшного, його голосу крикливого. Вона слова не сказала матері, так і вдарилася в сльози.

      – Так це правда?.. правда?.. – кричала з таким болем мати, мов у неї серце розривалося.

      – Мамо, мамо!.. Ні єдиного слова правди немає! – ридаючи, одказала Христя.

      Пріська не знала, чому вірити, кого слухати. Думки у її голові плуталися, роздвоювалися: то учувалася їй страшна буря, увижалася завірюха, крик людський, замирання; вона чує голос Пилипів, вона баче його безпомощного, як він ховає одубілу голову в сніг… серце її рветься надвоє; то – перед очима недавня спірка з Грицьком, його натякання про Христю… Бог знає! Хіба признається винувата дочка матері?.. І її серце не рветься, а замирає, перестає битися; щось важке давить душу, чорною запоною застилає очі. Господи, яка їй мука! яка люта та тяжка мука!

      Короткий день минає, настає ніч зимня, довга