Горить свiча. Володимир Малик

На самогубство! На добровільну смерть князівської родини, на загибель Києва! А сам на що сподівається? Що виживе? Але ж він нещодавно втратив усю родину – чого ж тоді так дбає про себе?

      – Княже! – несподівано голосно вигукнув Добриня. – Не вір цьому чоловікові! Не знаю чому, але він підмовляє тебе на лихе діло! Я цілий рік провів серед мунгалів і на власні очі бачив, як вони ставляться і до тих, кого завоювали силою, і до тих, кого підманули улесливими обіцянками здатися їм добровільно. Однаково! Передусім вони вбивають ліпших людей – князів, бояр, книжників, а також малих та старих, що нездужають працювати на них. А всіх інших обертають на рабів! То невже ж кияни погодяться самі підставити шию під ніж кочовика? Невже власними руками відчинять ворогові ворота до свого міста? Так знай же, княже: доля киян буде однакова – чи стануть вони на вал зі зброєю в руках, чи здадуть Київ Менгу-ханові. Як тільки Менгу в’їде в місто, усім тут буде смерть або неволя! То вже ж ліпше загинути вільними людьми, як переяславці та чернігівці, ніж самим всунути голову в пащу кривавому звірові!

      Останні слова Добриня вигукнув так голосно, що почув весь майдан, і кияни враз заворушилися, замахали руками, закричали:

      – Княже, не піддавайся! Будемо оборонятися! Київ вистоїть! А якщо судилося загинути, то загинемо в бою, та ще й ворогів немало прихопимо з собою! Не піддавайся, княже! Цей муж добру пораду подає!

      Жокте спочатку спокійно вслухався у перемови князя зі своїми підлеглими, вважаючи, що так і мусить бути, – така важлива справа, як здача міста, не вирішується без суперечок. Але коли заґвалтували прості люди, він захвилювався.

      – Чого вони кричать?

      – Не дозволяють відчиняти воріт, – відповів Добриня.

      – А коназ що каже?

      – Думає і вагається. Не знає, що робити.

      – Вагається! – обурився Жокте. – Чого йому вагатися? Хіба він не знає, що півсвіту вже впало до ніг Чінгісхана та йога джихангірів, а друга половина ось-ось упаде! Сила наша безмежна, і ми скоро підкоримо весь світ!

      Михайло Всеволодович вислухав і відповів:

      – Скажи йому, що нам потрібен час для роздумів – день, два або й три…

      – Три!.. – сердито вигукнув Жокте. – Та завтра вранці Мунке-каан повинен в’їхати в Киюв! Які там два чи три дні!

      Тут закричав тисяцький Дмитро:

      – Цього не буде! Чуєте, посли, цього не буде! Ми не здамо Києва ні завтра, ні післязавтра! – І повернувся до князя. – Ми будемо оборонятися, княже! Це воля всіх киян!

      – Так, так! Ми будемо оборонятися! – Майдан загув, загаласував: – Геть послів! Бийте на сполох! Давайте людям зброю!

      Народ почав напирати з усіх боків. Гридні ледве стримували його.

      Князь повернувся до боярина Федора.

      – Що робити, боярине?

      – Глас народу – глас Божий, – відповів той. – Відправ послів, княже, і готуйся до оборони! І хай буде те, що має бути! Все в руці Божій!

      Князь подумав і сказав:

      – Гаразд, так і зробимо! Бо сором нам буде,