Горить свiча. Володимир Малик

храмами, князівськими та боярськими теремами, з будинками киян? Усе згорить у вогні, все розвіється прахом!..

      Застерегти киян, щоб не піддавалися? Та як? І чи послухаються вони його?

      Думки билися в голові, як пташки у клітці, а відповіді на них він не знаходив. Ішов мовчки між чужими людьми, спотикався на нерівній дорозі і знову поринав у думки і ціпенів душею від важкого передчуття та розпуки.

      Нарешті їх привели на майдан перед Софією. Довкола коливалося людське море, над яким не вгавав шум голосів. На паперті, якраз перед входом до собору, стояв у оточенні бояр і ліпших мужів немолодий уже чоловік, мабуть, той, що вів перемови з Золотих воріт. Він був одягнутий у теплий кожух, на ногах мав м’які – і теж на хутрі – жовті чоботи, а вкрита сріблястим інеєм боброва шапка пасувала до його невеликої, з проблисками сивизни бороди.

      Послів поставили перед ним, і він довго розглядав їх. Потім промовив:

      – Я київський тисяцький Дмитро, боярин Дмитро. А ви хто? До кого ви прийшли і чого хочете?

      Добриня перетлумачив його слова послам.

      Жокте притис руку до грудей – низько вклонився.

      – Я Жокте, посол Мунке-каана до киювського князя Микаїла, а прибув сюди, щоб вести з ним розмову про мир.

      Тисяцький Дмитро перевів очі на Добриню.

      – А ти хто, хлопче? Бачу, ти наш, не мунгал. Як же ти опинився серед них?

      Добриня розповів про себе, про свої поневіряння у полоні, а потім, ступивши крок наперед, понизив голос до шепоту:

      – Боярине, хан Менгу прислав послів, щоб умовити киян здатися без бою. Але ти не вір їм! Не вір! Жодному слову не вір нехристям!

      Він хотів ще щось сказати, але тут над майданом пролунали різкі окрики:

      – Розступіться! Розступіться! Дорогу князеві!

      Натовп, що замкнув у тісному колі монгольське посольство, розступився – і на майдан ввігналося десятків два верхівців. Попереду на білому коні їхав невисокий сивобородий вершник у червоному корзні, накинутому поверх кожуха, та чорній соболиній шапці.

      – Князь Михайло! Князь Михайло Всеволодович[30]! – прошелестіло над майданом.

      Князь спішився. Його враз оточили бояри і гридні[31]. Тепер було видно, що він середнього зросту, сивобородий, голубоокий, і було йому далеко за п’ятдесят. Життя вже проклало на його обличчі помітні сліди, пригнуло плечі, але вогню в очах ще не погасило!

      – Підведіть послів, – звелів він.

      Посли підступили ближче. Жокте зробив від них ще крок наперед.

      – Коназ Микаїло, мій повелитель Мунке-каан прислав мене до тебе послом. Я сотник Жокте.

      – А то що за люди з тобою, що голови їм позакривано міхами?

      – То подарунки, але їх я вручу тобі пізніше.

      – Чого ж хоче Менгу-хан?

      – Мунке-каан прислав сказати, що він не хоче проливати ні вашої, ні нашої крові, а тому наказує тобі відчинити ворота Киюва і визнати над собою владу Бату-каана, онука великого Чінгісхана.

      Михайло

30

Михайло Всеволодович Чернігівський – син Всеволода Чермного, онук Святослава Київського, героя «Слова о полку Ігоревім».

31

Гридень – князівський дружинник.