Горить свiча. Володимир Малик

тут із князівського почту виступив і став поруч з князем високий худий чоловік. Одягнутий він був скромно – в баранячий кожух та кудлату баранячу шапку. З-під шапки виступав гострий посинілий ніс. На тонкій зморшкуватій шиї висів на шнурку, вибившись із-під рідкої цапиної бороди, срібний хрест.

      – Княже, не погоджуйся! – вигукнув він. – Це обман! Не відчиняй воріт клятим моавитянам!

      Князь від того вигуку аж здригнувся, ніби пробудився від сну.

      – Радиш, Федоре, не піддаватися? А що ж тоді? Чи не буде нам гірше?

      Боярин Федір з молодих літ був найближчим другом і порадником князя і мав на нього великий вплив. Глибоко віруючий фанатик-аскет, він разом з княжим духівником отцем Іваном заронив у душу неміцного тілом і податливого духом князя безмежну віру в триєдиного Бога, любов і прив’язаність до православних обрядів, а разом з тим став порадником і в мирських ділах.

      – Хай і гірше буде, але ми повинні оборонятись!

      – Але ж їх багато! Чи ж зуміємо відбитись?

      Федір задумався. І тоді в розмову вступив тисяцький Дмитро.

      – Їх не так багато, княже. Втікачі з Чернігова кажуть, що їх тут не більше одного тумена. А киян – п’ятдесят тисяч! – він швидко глянув на Добриню і кинув: – Про це, хлопче, послам – ні слова!

      Добриня на знак того, що зрозумів, опустив повіки, а князь здивувався.

      – Так це ж усіх – з жінками, дітьми та старими!

      Але Дмитро стояв на своєму:

      – Воями стануть усі чоловіки, княже! Допомагатимуть жінки й отроки! Киян буде не менше, ніж татар! Окрім того, нас захищатимуть могутні київські вали та заборола – вистоїмо, княже!

      – Та й Бог нам допоможе! – вигукнув Федір, і його великі очі, звернуті до неба, блиснули дивним сяйвом.

      Князь оживився, щоки його зарожевіли.

      – Справді, Бог нам допоможе. Не може він допустити, щоб поганий Батий узяв гору над християнами! – Голос його зміцнів, плечі розпросталися, і він уперше прямо глянув на Добриню, що мовчки слухав цю розмову. – Як тебе звати, парубче? Ти, бачу, наш чоловік? Перекажи послам…

      – Його звати Добринею, княже, – підказав тисяцький Дмитро. – Мені здається, йому можна вірити…

      – Добриня? Гарне ім’я… Перекажи послам, Добрине, хай вертаються з Богом назад. Воріт ми не відчинимо!

      Не встиг Добриня розкрити рота, як із натовпу вискочив невідомий і кинувся перед князем на коліна.

      – Княже! Княже! Дозволь слово мовити!

      Він здер з голови заячу шапку і труснув чорною чуприною. Все його вузьке обличчя заросло густою бородою, теж чорною, як і чуб, і на ньому видно було лише хрящуватий прямий ніс та маленькі, вузько посаджені чорні, як вуглинки, очиці, що знизу вгору свердлили князя, мов буравчики.

      Князь від несподіванки оторопів.

      – Ти хто?

      – Хіба не впізнаєш, княже? – незнайомець підвівся. – Я ж колишній твій тіун з Путивля… Доман.

      Князь пильніше заглянув у його обличчя.

      – Доман?.. А й справді Доман… Пригадую. Як ти опинився тут?

      Доман скривився, сплеснув руками.

      – Княже,