Аліса в Дивокраї. Льюїс Керролл

його воїнів-нормандців…» Ну, то як тобі тепер, дорогенька? – несподівано продовжила Миша, повернувшись до Аліси.

      – Так само вогко, як і раніше, – похмуро сказала та. – Не схоже, щоб я від вашої оповідки хоч трохи підсохла.

      – У світлі цього, – урочисто проголосив Додо підводячись, – пропоную оголосити засідання закритим для негайного застосування більш ефективних заходів…

      – Говори англійською! – перервало його Орленя. – Я не розумію й половини тих довжелезних слів і до того ж не надто вірю, що ти й сам щось тямиш!

      І Орленя запхало голову під крило, ховаючи посмішку, а дехто з птахів захихотів уголос.

      – Я збирався сказати, – ображено мовив Додо, – що найкраща штука, щоб висохнути, – це Партійні Перегони.

      – А що це – Партійні Перегони? – спитала Аліса (не те щоб їй справді так уже кортіло дізнатися, але Додо зробив таку паузу, начеб чекав чиїхось слів, але ніхто інший, здається, не збирався розтуляти рота).

      – Ну, – сказав Додо, – це простіше показати, ніж пояснити.

      (А якщо ви захочете якось і самі спробувати цю штуку зимової днини, то я розкажу вам, як Додо усе це влаштував.)

      Спершу він намітив маршрут – таке собі коло («Насправді форма не має значення», – запевнив Додо), а тоді розташував усе товариство тут і там уздовж дистанції. Не було ніяких «На старт! Увага! Руш!», натомість кожен починав бігти, коли йому спадало на думку, й так само сходив з дистанції, коли йому було до вподоби, тож було нелегко визначити, коли саме змагання закінчиться. Проте після півгодинки біганини, коли всі вже майже повністю висохли, Додо несподівано вигукнув:

      – Перегони закінчено!

      Усі скупчилися довкола нього, відсапуючись та запитуючи: «Ну, так хто ж переміг?». Щоб відповісти на це запитання, Додо був змушений поринути в тяжкі роздуми й довгенько стояв, притиснувши пальця до чола (в такій позі можна часто побачити Шекспіра на портретах), поки інші чекали, затамувавши подих. Перегодом Додо сказав:

      – УСІ перемогли, й усі мають отримати призи.

      – Але ж хто має нам ті призи вручити? – поцікавився цілий хор голосів.

      – Ну, ясна річ, що ВОНА, – відповів Додо, тицяючи пальцем в Алісу.

      Усі одразу ж з’юрмилися довкола неї, навперебій вигукуючи: «Призи! Призи!» Аліса зовсім розгубилася, розпачливо засунула руку в кишеню й витягла звідти коробку з цукатами (на щастя, солона вода не потрапила досередини), якими й почала нагороджувати бігунів. Цукатів виявилося рівно по одному на кожного.

      – Але ж чекайте, вона сама теж має отримати нагороду, – зауважила Миша.

      – Само собою, – розважливо погодився Додо й повернувся до Аліси. – Що ще завалялося в твоїх кишенях?

      – Тільки наперсток, – невесело відповіла та.

      – Давай-но його сюди, – скомандував Додо.

      Усі знову скупчилися довкола Аліси, тоді як Додо урочисто вручив їй наперсток зі словами:

      – Чи не зволите ви прийняти в дарунок цей елегантний наперсток?

      На завершення цієї коротенької промови всі загукали Алісі