Аліса в Дивокраї. Льюїс Керролл

бідолашна Аліса, – вдавати із себе двох людей. Ба, та мене лишилося так мало, що й на ОДНУ путню людину не настачиш!»

      Невдовзі в око їй впала невеличка скляна скринька, що лежала попід столом: коли Аліса відкрила її, то побачила крихітний кекс, на якому коринкою[6] було прегарно викладено: «З’ЇЖ МЕНЕ».

      – Що ж, я його з’їм, – промовила Аліса, – і тоді, якщо від цього я почну рости, то зможу взяти ключа, а якщо знову маліти, то проповзу попід дверима; отже, так чи інак я потраплю до саду, й мені цілковито начхати, як саме це станеться!

      Аліса відкусила шматочок і тривожно повторювала сама до себе: «Так чи інак? Так чи інак?», поклавши руку собі на маківку, щоби відчути, в який бік вона росте, й чимало здивувалася, побачивши, що залишається того самого зросту; ясна річ, в основному таке й відбувається з людьми, що їдять кекс, але Аліса настільки призвичаїлася вже не чекати нічого, окрім якихось чудасій, що їй здалося доволі нудним і недотепним те, що життя знову стає навдивовижу звичним.

      Тож вона хутко взялася до справи й невдовзі покінчила з кексом.

      Розділ другий

      Озеро cліз

      – Усе чудернацькіше та чудернацькіше! – зойкнула Аліса (вона була така ошелешена, що на мить зовсім забулася, як треба правильно говорити). – Тепер я розсуваюся, мов найбільший у світі телескоп! Бувайте, мої ніжки! (Бо ж коли вона поглянула вниз, на свої ноги, то їх уже й видко не було, так далеко вони опинилися.) Ох, бідолашні мої малесенькі ніжки, хто ж тепер одягатиме вас у черевики й панчохи, мої солоденькі? Гадаю, Я вже не спроможуся… Я буду бозна-як далеко, щоб ще й вами опікуватися, доведеться вам дбати про себе самим…

      «Та все ж треба бути до них добрішою, – подумала Аліса, – а то ще не стануть ходити туди, куди мені треба! Так, поміркуймо: буду надсилати їм пару нових черевичків до кожного Різдва».

      І вона взялася прикидати, як би це здійснити.

      «Надсилатиму їх із розсильним, – вирішила Аліса. – Мабуть, це страх як кумедно – посилати подарунки власним ногам! А як же дивно виглядатиме адреса:

      пані Правій Нозі Аліси,

      килимок перед каміном,

      одразу біля ґраток…

      О Господи, що за дурню я верзу!»

      Цієї миті Алісина голова торохнулася об стелю зали; насправді, тепер Аліса була більше ніж дев’ять футів[7] заввишки, тож вона мерщій ухопила золотого ключика й поквапилася до хвіртки.

      Бідолашна Аліса! Усе, що вона тепер могла зробити, так це вкластися на бік і зазирнути крізь дверцята одним оком: протиснутися крізь них їй зараз було б складно як ніколи. Тож вона сіла й знов заплакала.

      – Хоч би посоромилася, – казала до себе Аліса, – така доросла дівчинка (цілком слушно зауважила вона), а сидиш оце й рюмсаєш. Негайно припини, кому сказано!

      Та вона все одно плакала й плакала, сльози лилися з неї галонами[8], аж поки довкола не назбиралося чималеньке озерце, дюймів чотири завглибшки, яке залило залу майже

6

Коринка – чорні дрібні родзинки без кісточок.

7

Фут – англійська міра довжини, що становить 30,48 см.

8

Галон – міра об’єму рідин та сипких речовин в Англії, що дорівнює 4,546 літра.